Новини дня

Ночі із «відбірним про любов»

hvilya.com

Ночі із «відбірним про любов»

Аж коли випав перший сніг, а потім зійшов з відлигою, щоб ближче до Різдва вхурделити ще білішим і незайманішим, лиш тоді дійшла черга до книжки з білою обкладинкою… Так трапилося, що те плетиво із рим я вже читав у авторських рукописах. Читав довго, прискіпливо – на дачі, в перерві між рубанням дров, у кав’ярні з тьмяним світлом.., і поезія, котра «лягла» тепер на білосніжний крейдяний папір, мене заскочила, немов казкова Попелюшка на балу. Звісно ж, «сукня» має значення…І ця невеликого формату, але злотом тиснена, відчутна на вагу, салонного вигляду книжечка — справді «панського» виду, з відбірним про любов. Саме так – відбірне – називає Микола Гриценко свою відкалібровану любовну лірику у новій збірці «Лови». … Але перше, аніж мовити про «Лови», конче мушу нагадати, що раніше, кілька років тому у тому ж гоноровому, з вицігорним смаком столичному видавництві з’явилася на світ книжка Миколи Гриценка «Самар-і-я». Книжка з двома повістями, дюжиною новел та оповідань, де повість «Самар» — є без сумніву вінцем. Самар – назва села. Отже, повість про село і його мешканців. Не стверджуватиму категорично, бо, звісно, не все в українській літературі про село перечитав, але так яскраво, образно, так соковито і талановито, з такою теплотою й гумором, так епічно в межах повісті виписати дивовижні образи сільських людей – вдавалося небагатьом. Хіба світлої пам’яті Володимирові Дрозду в його «товстому» романі «Листя землі» чи «класикові сільської теми» Григору Тютюннику в його неповторних оповіданнях. Одразу по з’яві «Самару», з книжкою, ніби в полотно обгорнутою, приїздив Микола Гриценко до Чернігова. То була тоді чи не перша презентація «Самар-і-ї». Я прочитав її за ніч. Не заснув, поки не дочитав. А з вранішнім світлом мене, ніби осяяло: з’явився новий Тютюнник! Я тішився: оце тепер Микола возсіяє на вершині слави, запатретується в літературних шкільних класах живим класиком, «поріжуть» його повість на цитати, начіпляють Миколі Семеновичу лавреатських звань, а, може, й дадуть Шевченківську премію – і все це буде чесно, по заслугах! Ще з тієї ночі, як дочитав «Самар», щира радість тисла груди за товариша. Пишнився і переповнювався гордістю, що є вхож у близьке коло ТАКОГО (!) письменника. Вмикав телевізор, слухав радіо, читав усю столичну мистецьку та окололітературну пресу в надії – ось-ось на честь Гриценка залунають фанфари, про нього забалакають голосно. Проте минув рік, минув другий. «Самар» не те, що поза хмари не здіймався, він навпаки, ніби в українську темну річку «утопився». Повість, ніби вкрилась ряскою, стала, мов та риба-сом – десь є, плаває, але безмовна, і лягла на глибину, в намул. Ні вітчизняна літературна критика, ні читацький загал її не помітили. Не помітили, сказав би, нарочито. Таке ігнорування яскравого, оригінального прозаїка на тлі шаленого успіху того ж Куркова, Любки, Андруховича чи Жадана – виглядало щонайменше дивно. «Самар-і-я» або геть не справила враження, або її просто не читали, що печально, хоч би як. Найгірше ж те, що книжку не завважив навіть найоригінальніший і наймаститіший літературний критик в Україні, перший муж у тому видавництві, котре у світ «Самарію» й благословило… Все те однак аж ніяк не применшує ваги Гриценка-прозаїка. Кожна вартісна книжка, до якої б комірчини її не запроторили – зумисне або з дурості – все одно колись комусь на очі трапиться. Такі книжки, як «Самар-і-я», сподоблені на життя, а не на забуття і смерть. Вони, якщо їх умент не «розкусили», лежать допіру і чекають свого часу, щоби «вистрілити». Це книжка якраз із тих, котрі із механізмом уповільненої дії. Не маю жодних сумнівів, що час «Самару» ще попереду. Що ж до «Ловів», то зізнаюсь: засинав з «відбірним про любов» і ніч, і другу.., але не судилось, на жаль, прокидатися від еротичних снів. І справа, певно, не в поезії Гриценка, а в мені самому – мої чуттєві цимбали на любовнії слова давно розбалансовані… Натомість напосідалися сум’яття і, либонь, необгрунтована доскіпливість: навіщо Миколі Гриценку ці віршики?! Навіщо ці романтичні, парубоцькі вправи солідному дядькові, який гнуздає утлі ямби і хореї, тоді як міг би писати романи, хоча б і на ту ж таки «слизьку» любовну тему, але мати при цьому славу і вагу українського Мопассана? Навіщо марнувати дорогий час на забавку? Якби ж би все було так просто! Микола Гриценко, напевно, з буремної юності аж досі продовжує дихати римами. Вони йому — як домішки до кисню, як та диво-суміш, без якої не годен, власне, дихати. Це те саме, скажімо, якби я взявся читати нотацію землякові, товаришу юначих днів Володимирові Кашці, аби він лише писав і не «бухав». Чи був би тоді дивовижний письменник-філософ Кашка тим Кашкою, який написав «Картотеку пана Альфи»? Ні! І «Картотеки» не було б, і сам Кашка не прожив би й ті мізерні роки, що прожив… На багатолюдній і жвавій презентації «Ловів» у Національному музеї літератури (надто ж колеги по цеху, «інженери людських душ») солодко вихваляли і вітали Миколу Гриценка, запевняли, шо «се така книжечка, якої Україна ще не виділа!». Якби ті «інженери» з таким запалом ще й саму книжку купували! Але то таке… Хтось зопалу навіть порівняв «Лови» Миколи Гриценка з книжкою інтимної лірики Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя». … Аж у третій столичній бібліотеці я знайшов ту книжечку за далекий 1974 рік. І ось, що скажу: брешуть! Нахабно брешуть, навіть очі у Сірка не позичають. Бо Гриценко – то Гриценко, а Павличко – то щось інше. Цей від літератури патріарх і західняк ніколи б не додумався заманити чарівну панянку на піч, на гарячу черінь, де ще й горох з дірявого лантуха розсипався, пригостити її навіть не «коблевським», а іспанським вином.., а що було далі – можна лише уявити..! Леонід Ісаченко
  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
6 лютого 2023