Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
Колись 22 травня просто за появу десь поблизу пам’ятника Тарасові Шевченку можна було не тільки отримати вовчий квиток, суттєво зіпсувати собі нормальне з точки зору радянської влади майбутнє, а то й взагалі отримати тюремний строк. Це ті реалії життя наших батьків, дідусів і бабусь, від яких насправді минуло ще зовсім небагато часу. І які росія, як показала нинішня війна, зовсім не проти для нас повернути.
У вільній країні, такій, якою всі ці роки була і залишалась Україна, важко повірити, що таке взагалі можливо. Тим складніше вірити у це тим, хто довідався про переслідування патріотів за вшанування дня перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Україні, як колись я, вже у відносно ліберальні часи кінця 80-х – початку 90-х, або взагалі народився за часів незалежності.
Але це не якісь бандерівські, європейські чи американські «вигадки», а правда засвідченна самим людським життям. Проти такої правди будь-яка ворожа пропаганда просто безсила. Ворог може скільки завгодно заперечувати право на існування України і самих українців, але він ніколи не зможе спростувати свідчення людей, які пройшли усіма колами тюремного пекла тільки за те, що народилися українцями або жили в Україні.
Наприклад, як чотирнадцять студентів чернівецьких вузів, яких арештували 1948 року і засудили на чималі табірні строки, в тому числі, усього лише за читання (!) забороненої літератури. «За Грушевського, Лепкого, Винниченка, Олеся, Аркаса, Огієнка тоді одразу давали не менше трьох років, – стверджувала одна з тих студенток Орися Запаранюк (Теляєва). – За зберігання антирадянської чи контрреволюційної літератури».
Чи пізніше, вже в 70-х, коли так само карали за твори Солженіцина. «Аж тут до мене стали навідуватися якісь підозрілі любителі книг: весь огляд, розмови, торги вони зазвичай закінчували фразою: «Солженіцина у вас, часом, немає?» — розповів колишній чернівчанин Петер Демант про те, як роздавав свою бібліотеку у Ягідному, перед від’їздом з Колими на материк. — Тоді за Солженіцина давали п’ять років. Швидко збагнув, звідки вони».
Напевно, тому так щемливо виглядає ще один епізод з тих таки табірних спогадів. «Найвищу оцінку отримав у таборі «Тарас Шевченко», – переповів автор «Зекамерона ХХ» Петер Демант (Вернон Кресс) подробиці перегляду фільму. – Долю солдат, приречених на двадцятип’ятирічну службу, хлопці переживали, як власну. Під час сеансу в останніх рядах почулося раптом голосне ридання: плакав Болов, суворий черкес, відомий крутим норовом, залізним характером і довгим списком злочинів – він убив за своє життя трьох міліціонерів. «Дуже переживальний фільм», – зніяковіло пояснював він наступного дня свою несподівану реакцію».
У Ягідному, після звільнення з табору, Демант знову читав твори Шевченка, щоправда у жахливому німецькому перекладі. «Марно я шукав прізвище перекладача: вірші були просто жахливими, сильно скидалися на пародію, а оригінал я читав ще на «Дніпровській», з неабияким задоволенням». Адже українську чув у роки вже примарного, але такого щасливого дитинства.
У Москві, в спільній із дружиною бібліотеці, були україномовні книжки. Зокрема твори Шевченка, Франка, Лесі Українки, Квітки-Основ’яненка, Коцюбинського, Васильченка, Мушкетика, «Історія України» Лотоцького тощо. (На Чернечій горі біля Канева прах Тараса Шевченка перепоховали 161 рік тому).
Юрій Чорней
