Олекса Слісаренко — талановитий прозаїк, майстр гостросюжетної психологічної новели та романа. Людина трагічної долі, який під час Першої світової був мобілізований, за 6 років дослужився до офіцера артилерії, захопився революційними закликами та 1918-го року самовільно покинув фронт і подався до Києва, де зайнявся літературою. Пізніше його розстріляли.
Ще юнаком він не любив рутину та байдужість
Слісаренко Олекса Андрійович народився 28 березня 1891 року на хуторі Канівцові, Шатовської волості, Вовчанського повіту на Харківщині (нині село Шипутове, Великобурлуцького району).
Батько майбутнього письменника, Андрій Прокопович Снісар, назвав свого сина, п’яту дитину, Олексою. Але під час хрестин піп, який погано чув, записав хлопчика сином Слісаря (звідси й пішло Слісаренко). Багатодітна сім’я Снісарів, у якій пізніше народилися ще двоє дітей, недовго затрималася на хуторі. У зв’язку з матеріальними нестатками, батько, який працював майстром на панській лимарні, змушений був шукати нові заробітки й переїхав у хатнянській маєток Генрихова.
Олексі на ту пору виповнилося дев’ять років. Прийшов час подумати про його освіту. Хлопчика віддали до сільської школи. Наука давалася Олексі легко. Він виявляв неабиякі математичні здібності.
1901 року батько вчергове змінив місце роботи. Цього разу родина переїхала до села Засупаївки, що розкинулося на березі мальовничого озера неподалік від Яготина. Саме в Яготині Олекса й продовжив своє навчання: став учнем місцевої двокласної школи. Учився, як і раніше, добре. Та невдовзі йому довелося розлучитися зі своїми новими друзями – батько ще раз змінив місце роботи. На цей раз шлях багатодітної сім’ї Снісарів проліг у село Сергіївку Лебединського повіту.
Тут Олексу віддали до церковно-приходської школи. Роки навчання в ній залишились у пам’яті Слісаренка надовго: жадібний до знань хлопчина нарешті зустрів людину, яка багато в чому вирішила його майбутню долю. Йдеться про вчительку словесності С.А Люмінарську. Вона мала значний вплив на смаки та вподобання підлітка, відкриваючи перед ним чарівний світ літератури українських та російських класиків.
Після закінчення церковно-приходської школи хлопчину віддали на службу до місцевої контори – треба було заробляти на хліб. Почалися нудні й сірі будні. Проте Олексин дядько, рідний материн брат Н.В. Кисельов, знаючи про здібності племінника, вирішив допомогти йому влаштувати життя інакше. І через деякий час юнак вступив до Кучерівської сільськогосподарської школи. Однак навчався він у цьому закладі недовго. Не міг витримувати байдужість і рутину, яка панувала в усьому: і в системі викладання предметів, і в стосунках примітивних педагогів та безталанних учнів.
Однак Олексу чи не найбільше вражала «тупість і самодурство директора». Вразливий юнак залишає школу й починає самотужки готуватися до вступу в Харківську середню хліборобську школу. Сподівання здійснилися: 1906 року Олекса Слісаренко став учнем «хліборобки».
Змінив цивільний одяг на солдатський мундир, але писати не припинив
Нове оточення, незвичні умови життя, бурхливі події, під час яких не лише десь у місті, а й у самій школі відбувалися політичні зустрічі, що закінчувалися співом революційних пісень. Він дорослішав й незабаром почав брати активну участь в обговоренні не тільки художньої, а й філософської та політичної літератури. Тогочасну атмосферу життя учнів «хліборобки» Слісаренко пізніше змалював у повісті «Страйк».
На час навчання в школі припали й перші спроби віршувати. Як і більшість початківців юний Слісаренко наслідує тих, ким захоплюється – Бальмонт, Бунін, Олесь, популярні поети-символісти. Їхніми мотивами та настроями перейняті перші вірші Слісаренка.
Декілька з цих ранніх віршів 1910 року з’явилось у підпільному студентському журналі «До праці». 1912 року, після закінчення «хліборобки», Слісаренко перейшов на практичну роботу. Але працював недовго, бо почалася Перша світова війна.
Тоді двадцятилітній Олекса Слісаренко змінив цивільний одяг на солдатський мундир. Від рядового – до офіцера-артилериста – такий шлях письменника у роки війни. Шість років перебування у війську були творчо безплідними. Натомість на фронті його захоплює вир революційної боротьби. Разом з багатьма іншими по-революційному налаштованими однополчанами він самовільно демобілізується з фронту й вирушає до Києва, де незабаром одружується.
Ішов 1918 рік. Після нетривалої роботи агрономом Олекса Слісаренко стає до літературної праці. 1919 року вийшла перша його збірка – «На березі Кастальському», перейнята символістськими мотивами. Проте, захопившись футуризмом – «найпередовішою» течією, – він змінює свій стиль. До надрукованої 1923 року збірки «Поеми» увійшли кілька футуристичних поем, що були справжніми гімнами машинній цивілізації, техніці, з розвитком якої автор пов’язував надії на кардинальні зміни в житті людства.
З 1924 p. Слісаренко мешкав у Харкові, де був головним редактором видавничого відділу «Книгоспілки» і в 1928–1929 рр. співредактором журналу «Універсального журналу».
Першим досвідом прозаїка стала збірка оповідань «У болотах» (1924). Далі – одна за одною – виходять нові книги Слісаренка: «Плантації» та «Сотні тисяч сил» (1925), «Камінний виноград», «Сліди бурунів» та «Спроба на огонь» (1927). Вийшли друком повісті «Бунт» (1928) та «Страйк» (1932). Крім цього, було опубліковано романи «Зламаний гвинт» (1928), «Чорний Ангел» (1929), «Хлібна ріка» (1932).
1925 року вийшли збірки оповідань “Сотні тисяч сил” та “Плантації”. Вони принесли авторові визнання як майстрові зовні простої, але захопливої фабули.
Саме пореволюційна дійсність, зокрема громадянська війна, була винятково щедрою на неймовірні випадки, зіткнення, пригоди, дивовижні переплетення людських доль, і О.Слісаренко талановито відтворив усе це в кращих своїх оповіданнях.
Визначальною рисою прози Слісаренка була виняткова увага до сюжету як головної рушійної сили твору. На тлі ліричних, з млявим сюжетом новел і повістей середини 20-х років, проза письменника одразу ж привернула до себе увагу і критиків, і читачів. Разом з тим письменника гостро критикували за слабке ідейне навантаження творів та їх ретроспективне спрямування.
Він заглиблюється в третє та четверте тисячоліття до нашої ери, планує розпочинати написання історичного роману про скіфів та греків-колоністів. Пишучи ці твори, він міг залишатися самим собою й не виступати в ролі ілюстратора «великого перелому», трагічним наслідком якого стали напіввимерлі села. Однак здійснити свої творчі задуми, навіть попри доведену лояльність, письменнику не судилося.
Його розстріляли за участь у контрреволюційній організації
29 квітня 1934 року до Харківського будинку письменників «Слово» під’їхав чорний автомобіль. У квартиру 34, де мешкав Олекса Андрійович, постукали. Не допомогли письменникові навіть написані на тему дня романи, які вщент розвінчували міжнародних терористів, славили непримиренну класову боротьбу та оспівували перші кроки колгоспного будівництва.
«Ворогом народу» став колишній громадський обвинувач процесу СВУ. На першому етапі допитів Слісаренко «зізнався» в належності до підпільної контрреволюційної організації, яка ставила за мету повалення Радянської влади й встановлення фашистської диктатури на Україні. Через два місяці після арешту О. Слісаренко відмовився від цих «зізнань», заявивши, що дав їх під фізичним впливом слідчого, втративши контроль над свідомістю й перебуваючи в стані моральної прострації.
Після цього почалося тривале добування від Слісаренка зізнань у найтяжчій, як думається, «вині»: приналежності до «Вапліте». Письменник не заперечував своїх зв’язків із цією організацією і дав їй таку характеристику:
«Тоді я на цю групу дивився як на приховане націонал-демократичне угрупування, а тепер розглядаю ïï як групу, котра могла бути первинним осередком фашистської організації. Єдиним моїм політичним виступом проти цієї групи був виступ на процесі СВУ, в якому я в своїй промові підкреслив роль хвильовизму як продовження СВУ, поставивши знак рівності між Хвильовим і літературною групою CBY на чолі зі Старицькою-Черняхівською».
На суді О. Слісаренко ще раз відмовився від своїх попередніх зізнань про участь у контрреволюційній організації, але це вже нікого не цікавило. За вироком Військового трибуналу Українського військового округу О.Слісаренка позбавили волі на 10 років, прав – на 3 роки, «без конфискации имущества, в виду отсутствия такового» і відправляють на Соловки.
У жовтні 1937 року письменника етапують до Мєдвєжьє- горського слідчого ізолятора Біломоро-Балтійського концентраційного табору, і 3 листопада — з нагоди святкування 20-ї річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції — Слісаренко був розстріляний в урочищі Сандармох (разом із ним з 27 жовтня по 4 листопада розстріляно 1111 в’язнів).
Так увірвалося життя одного з найцікавіших українських письменників, зачинателів масової української літератури, чий талант так і не розкрився до кінця, як, зрештою, і більшості його тогочасних колег, адже для кремлівських вождів, засліплених жагою самоствердження та розбудови імперії, нічого не важила доля цілої нації, а тим паче — звичайної людини, українського письменника Олекси Слісаренка:
Я чоловік.
Такий звичайний, що аж смішно —
Ріка кришталева у смердючих берегах,
Віки
Шелестять надо мною крилами.
Тремтіння і жах
Перетоплюю на сміливість у своїх гамарнях,
Слухаю шуми вітру, машин і дихання коханої женщини;
Бачу хмари, землю, димарі, звірів і людей;
Мацаю речі, нюхаю запахи:
Я такий звичайний, що аж смішно.
І день мій розцвітає, як лотос.
Реабілітація відбулася посмертно Верховним Судом СРСР 19 вересня 1957 року на основі свідчень письменників О.Копиленка і Ю.Шовкопляса. Вирок ленінградської трійки, за яким письменник був розстріляний, скасовано, а справу припинено “за отсутствием состава преступления”.
