В історії української літератури виняткове місце посідає письменник Остап Вишня. Він започаткував новий жанр «усмішка» як різновид гумористичного прозового твору, що неабияк припав до вподоби читачам. Не випадково автора називали «королем українського тиражу».
Виріс у багатодітній родині та був однокласником Миколи Зерова
Справжнє ім’я — Павло Михайлович Губенко. Інший псевдонім: Павло Грунський.
Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області).
Цікаво, що свій псевдонім — П.П. Грунський, яким він підписував свої перші публікації, автор взяв саме з назви рідного містечка. Інший псевдонім – Остап Вишня придумав також сам. Ім’я взяв від одного з героїв твору «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, якого дуже багато читав у дитинстві, а прізвище від того, що полюбляв вишні.
Сім’я письменника була багатодітною. Так, Михайло та Параскева Губенки виховували усього 17 дітей. Тому родина мала нелегка матеріальне становище.
Навчався в початковій школі, у 1903-р. закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника.
У 1907 р. закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював фельдшером в армії, а пізніше — в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени за гімназію, у 1917-р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який так і не зміг закінчити. Адже в цей час розпочинаються події, пов’язані з українськими національно-визвольними змаганнями (1917-1921 року).
Служба в армії УНР, більшовицький полон та ув’язнення
Оскільки Остап Вишня мав медичний фах, у 1918 році його мобілізували до медичної частини армії Української Народної Республіки (УНР). Під час служби став керівником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Тоді в цих шпиталях лежали поранені військові армії УНР та Української Галицької армії.
Під час служи в УНР потрапив у полон до більшовиків. До 1921 року вони утримували Остапа Вишню в Харкові. Згодом його відпустили. Однак ненадовго.
У 1924 році письменник одружився з українською акторкою Варварою Маслюченко. В подружжя був син В’ячеслав.
У 30-х роках XX століття письменника знову заарештувала радянська влада. Однією з передумов цього була стаття «Що таке Остап Вишня», яку написав радянський письменник Олексій Полторацький. Текст статі він опублікував в 1930 році в журналі «Нова генерація». У ній Полторацький критикує творчість сатирика та пише, що його твори не передають правдиво радянське село. Зрештою він підсумовує так про автора:
«Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, “мистецьким” прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди».
Крім того, у 1933 році Остапа Вишню офіційно звинуватили в тому, що він причетний до замаху на російського революціонера Павла Постишева. Так, у 1934 році письменника засудили на десять років ув’язнення в Ухтимсько-печорському таборі. Крім того, в 1937 році був наказ про його розстріл. Однак Вишня залишився живий. Його врятувало переведення до іншого табору. Тоді був безлад в документації, тому наказ на розстріл автора загубили.
У 1943 році письменника звільнили з ув’язнення. Це сталося на прохання Олександра Довженка. Після цього Остап Вишня продовжив свою літературну діяльність. Однак тоді радянська влада пильно стежила за роботою автора. Йому дозволили працювати редактором журналу «Перець».
У 1955 році сатирика реабілітували. А через рік 28 вересня 1956 року він помер. Поховали Остапа Вишню на Байковому кладовищі у Києві.
«Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся»: про творчість Остапа Вишні
За типом світобачення Остап Вишня – лірик. За життя Остапа Вишні побачило світ понад 100 збірок його творів.
Творчий псевдонім «Остап Вишня» вперше з’явився на сторінках газети «Селянська правда» у 1922 році. Тоді він надрукував там свій текст «Чудака, їй-богу!».
Письменник започаткував новий літературний жанр – усмішка, який називав різновидом фейлетону.
У 1922 – вийшло близько 80 його усмішок і фейлетонів, а в 1923 – понад 270. У 1924 році було видано 9 збірок, а в 1929 році – 28!
З 1923 по 1930 рік були видані такі збірки – “Діли небесні”, “Кому веселе, а кому й сумне”, “Літературні усмішки”, “Лицем до села”. Також було видано цикл збірок “Вишневі усмішки” за різною тематикою. Це – сільські, кооперативні, кримські, театральні та закордонні.
У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку “Українізуємось”, що користувалася великою популярністю і була перевидана 5 разів за три роки.
Усмішкам Остапа Вишні притаманні такі ознаки – лаконізм, дотепність, іронічність.
Одухотвореність української природи найбільш виразно зображено Остапом Вишнею у збірці «Мисливські усмішки».
«Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки», – зазначав авто про особливості свого жанру.
Крім короткої прози, зберігся щоденник письменника «Думи мої, думи мої..». Також Остап Вишня перекладав твори класиків іноземної літератури.
Цитати з текстів Остапа Вишні
«Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку» (з тексту «Моя автобіографія).
«Легко сказати — Крим, а от як його вам описати так, щоб ви зразу відчули, що воно за країна така отой Крим, що про його й легенди, й пісні, й перекази, що до його з усіх країв світу білого ідуть і їдуть, щоб хоч одним на його оком глянути, щоб хоч раз його повітрям дихнути, щоб підставити хоч на хвилину своє анемічне тіло під палюче й цілюще проміння його гарячого сонця…» (з тексту «Крим»).
«Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати “Реве та стогне” та садити гопака, і не того, в кого прізвище на “ко”, — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові» ( зі щоденника «Думи мої, думи мої..»).
«Оті дурні, що кричать “націоналіст!”, не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!» ( зі щоденника «Думи мої, думи мої..»).
«Я — маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!» (зі щоденника «Думи мої, думи мої..»).
«А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так — слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап’яті?» (зі щоденника «Думи мої, думи мої..»).
