Ніл Хасевич мав вдосталь таланту та наполегливости, щоб збудувати успішну кар’єру художника в Європі. З дитинства навчився йти вперед, попри спротив близьких, попри каліцтво після страшної аварії. Пізніше міг погодитися на співпрацю із радянською владою, стати ще одним “заслуженим” або й “народним” митцем у країні Рад.
Його порівнювали із Юрієм Нарбутом, Іваном Трушем і Василем Кричевським. Він був особистістю, безумовно, талановитою і неординарною. Його твори є у приватних мистецьких колекціях – від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у провідних мистецьких салонах, але обрав собі інший шлях – складний і небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці 47 років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка і Василя Стуса.
Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 р. в с. Дюксин Костопільського повіту (тепер Костопільського району Рівненської області) в сім’ї диякона і псаломщика місцевої церкви Антона Івановича та Федорії Олексіївни Хасевичів.
В родині було троє синів, двоє з яких стали українськими священиками на Волині. Анатолія закатували поляками в с. Дерев’яне коло волинського містечка Клеваня), а Федір загинув після війни на засланні в Сибіру. Третім був Ніл, що теж вчився в духовній семінарії (і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні), але став митцем-воїном УПА.
Коли Хасевичу було 14 років в його житті сталася трагічна подія – на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під поїзд. Матір загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя зостався калікою.
У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети – здобути освіту.
Після лікування Ніл продовжив навчання у художній майстерні Василя Леня у Рівному. 1925 року екстерном закінчує рівненську гімназію, рік працює помічником іконописця. А у 1926 р., на компенсацію від французької компанії (власниці залізниці, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич продовжує навчання у Варшавській Академії прикладних мистецтв.
Після тривалих творчих пошуків, спроб сил у різних мистецьких напрямках Ніл Хасевич остаточно вирішує обрати курс графіки у майстерні відомого польського графіка, професора Владислава Скочиляса.
Ще у студентські роки став одним із засновників і секретарем мистецького гуртка “Спокій”, до якого входило 33 молодих українських художники-академісти, серед яких В. Васильківський, В. Гаврилюк, П. Андрусів, П. Мегик, П. Холодний-молодший, О. Шатківський та ін. Попри тяжке матеріальне становище, закінчує академію у 1935 році і отримує диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах.
Ще під час навчання Ніл Хасевич листувався з митцями з Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, США, Канади та ін. країн. Його роботи експонувалися на 35 виставках (у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі).
Художник нагороджений багатьма міжнародними дипломами і престижними нагородами: у 1931 р. його полотно “Прання” відзначене премією “Ватикан”, у 1932 р. за портрет гетьмана Мазепи одержав диплом Варшавської академії, у 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр у Варшаві.
Його портрет Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія робіт в альманасі “Дереворит” високо оцінені фахівцями. У 1939 році у Варшаві видається альбом екслібрисів “Книжкові знаки Ніла Хасевича”.
Ніл Хасевич працював переважно в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював дереворити (гравюри на дереві). Отримав шанувальників у Польщі, але шлях у велике мистецтво для українського художника був закритий через небажання приймати польське громадянство.
Прихід “совітів”
У вересні 1939 року на Волинь прийшли “перші совіти”. На той час Ніл Хасевич працював учителем у рідному селі й підробляв бухгалтером у споживчому кооперативі.
Іще на початку Другої світової війни Нілові пропонували емігрувати за океан, до Америки, де він уже мав славу художника. Він відмовився.
Року 1941 Ніл Хасевич розпочав плідну співпрацю із львівською Спілкою праці українських образотворчих мистецтв та з Уласом Самчуком у рівненському часописі “Волинь”. Майстер-графік не лише ілюстрував газету, але й періодично публікував там статті на художню тематику, у яких закликав місцевих митців долучатися до сприяння українським націоналістам.
У 1942–1943 роках взяв участь у виставці українських художників, на якій, зокрема, експонували його картину “Спіть, хлопці, спіть”, створену за мотивами відомої пісні українських повстанців. Ідея твору виникла під враженнями від розстрілів українських патріотів, що вчиняли енкаведисти у в’язницях Галичини.
Переконавшись, що німцям, як і більшовикам, незалежна Україна не потрібна, художник вступив до Української Повстанської Армії. Послуговувався декількома псевдо: “Бей-Зот”, “Старий”, “333”, “Левко”, “Джміль”, “Рибалка”.
Ніл Хасевич – геній темряви криївок
У підпіллі Ніл Хасевич став важливою фігурою – очолив технічну ланку крайового проводу, був членом крайової референтури пропаганди ОУН на Північно-Західних українських землях.
Випускав брошури, листівки, плакати, а також створив плакатно-агітаційні композиції: “За самостійну соборну державу!”, “Воля народам, воля людині!”, “Слава Україні! Героям слава!”. Співпрацював із редакцією журналу “До зброї”.
– Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя – різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва, – зізнавався Ніл Хасевич.
Повстанський провід замовив Хасевичу ескізи бофонів – купонів, які замінювали воякам УПА гроші (від слів “бойовий фонд”). У 1944–1945 роках створив “волинську” серію бофонів номіналами 10, 25, 50, 100, 300, 500 та 1000 карбованців. Ці “гроші” перебували в обігу у середовищі УПА аж до 1950-х років.
У червні 1948 року Українська Головна Визвольна Рада запровадила відзнаки підпільникам. Саме “Зот” створив ескізи ““Хреста заслуги” і “Хреста бойової заслуги” та медалі “За боротьбу в особливо важких умовах”. Згодом самого Хасевича відзначили срібним “Хрестом заслуги” та медаллю. Його обрали до УГВР як представника від української інтелігенції.
Улюбленим напрямом діяльности художника стали карикатури, скетчі для сатиричних часописів “Український перець” і “Хрін”. Він охоче виконував малюнки, які висміювали радянський режим. Гумористичні плакати та журнали були надзвичайно популярними поміж упівців.
За 1949 рік повстанці виготовили у підпіллі майже 100 тисяч примірників друкованої агітаційної продукції. Кожну десяту супроводжували ілюстрації Ніла Хасевича.
Дружина Василя Галаси, Марія Савчин (“Марічка”) у спогадах зазначала, що Хасевич був надзвичайно цінним для повстанців. Його графіка стала ефективною зброєю в руках визвольного підпілля. Крім того, він ділився майстерністю з іншими – учні розходилися по різних округах та ілюстрували підпільні видання, виготовляли кліше для друкарень тощо.
Побратими намагалася оберігати Хасевича і від більшовиків, і від нацистів, зважаючи на його надзвичайно важливе значення для УПА. Він мусив періодично змінювати криївки.
Війна забрала в художника найдорожчих людей: загинули брат Анатолій та батько Антон. Ще один брат Федір помер після війни – у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. Року 1947 загинула й кохана Хасевича, Марта (“Женя”), яка була зв’язковою з підпіллям Луцька.
Коли похідні групи УПА почали відходити на захід, “Бей-Зот” знову відмовився покидати Батьківщину.
Гравюри з українського підпілля потрапили до іноземних дипломатів і делегатів Генеральної асамблеї ООН. У 1952 році їх надрукували у США в збірнику “Графіка в бункерах УПА”.
Вбивство Ніла Хасевича. Справа Стекляра
Радянська влада оголосила облаву на художника. 1951-го в Рівненському обласному управлінні МДБ створили оперативну групу з виявлення й ліквідації художника. Очолив її капітан держбезпеки Борис Стекляр. До групи також увійшли капітани Михайло Маркелов та Михайло Кудрицький.
Чекісти декілька разів виходили на слід “Зота”. Врешті в одному з бункерів їм вдалося знайти зашифровану адресу місця перебування художника. Вони з’ясували: Ніл Хасевич переховується на Білівських Хуторах біля села Сухівці – за 12 кілометрів від містечка Клевань.
Холодного ранку 4 березня 1952 року криївку оточили енкаведисти. Ніл Хасевич під час облави загинув.
Доки існував Радянський Союз, убивці не намагалися приховувати своїх прізвищ. Спецоперація під проводом Бориса Стекляра згадана у пропагандистській книзі Теодора Гладкова “Зі щитом та мечем”, яка 1988 року вийшла в тоді ще радянському львівському видавництві “Каменяр”.
Згідно з іншими даними, Ніл Хасевич застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями – В’ячеславом Антонюком (“Матвієм”) та Антоном Мельничуком (“Гнатом”). Перед тим спалив усі важливі документи.
Убивши повстанців, емдебісти привезли їх до Клевані. Їхні тіла декілька днів лежали просто неба під дубом. Відтак їх забрали. Місце поховання художника та його побратимів досі не встановлено.
Ще за життя Стекляра, представникам націоналістичних організацій вдалося отримати матеріали з особової справи співробітника МДБ із державного архіву – заслуга законів про декомунізацію. Підтвердилося, що Борис Стекляр брав участь в убивстві Ніла Хасевича.
2016 року Борис Стекляр намагався обмежити доступ громадськости до своєї особової справи – та марно.
У квітні 2017 року Генеральна прокуратура України почала розслідування за фактом смерти Ніла Хасевича. Борис Стекляр своєї вини не визнавав. Стверджував, що Хасевич ігнорував пропозицію здатися й убив двох своїх соратників, поки застрелився сам.
Радянський офіцер не дочекався вироку – помер у січні 2018 року перед своїм 95-річчям.
Гортаючи альбом Ніла Хасевича, з-поміж багатьох інших робіт, чомусь запам’ятовується портрет зовсім ще юної дівчини з гарними великими сумними очима, виконаний олівцем у 1945 році.
Як вдалося з’ясувати, ця дівчина була зв’язковою “Мартою”, справжнє ім’я – Євгенія (Женя) Юхимюк. На той момент їй був лише 21 рік. Кажуть, Хасевич був закоханим у неї, але безнадійно – у Жені був інший, один з бойових командирів УПА “Північ”. Очевидно, малюнок зроблений незадовго до її загибелі навесні 1945 р.
Цей невеличкий, але можливо, значущий епізод з життя графіка мимоволі відкрився для громадськості під час презентації альбому. Розповіла про нього племінниця Жені.
Ось у такий спосіб історія розкриває нам ще одну свою таємницю з дуже інтимного, світлого боку. Наче демонструючи розбурханому політичними спекуляціями сьогоденню зовсім непафосне обличчя людей, яких сьогодення звикло бачити в героїчному ореолі.
