Ім’я Степана Кожум’яки незаслужено є маловідомим. А він був українським інженером мостів та автошляхів, публіцистом і мовознавцем, активним громадським діячем і борцем за українську культуру та політичні права свого народу. Близько 22 років провів у засланнях.
Народився Степан Кожум’яка 4 грудня 1898 року в Новомиргороді тодішньої Херсонської губернії (нині місто в Новоукраїнському районі Кіровоградської області). 1917 року закінчив Єлисаветградські земські педагогічні курси й одержав звання народного вчителя.
Патріотична позиція юнака проявилася вже під час навчання. Він випускав рукописний журнал «Лісовий струмок». А в одному з номерів помістив допис «Більшовизм», де жорстко критикував радянський лад.
1922 року під час викладання в Новомиргороді організував з учителів редакційну колегію, почали видавати ілюстрований журнал «Перша ластівка». Політичні права українців завжди були на вістрі його пера й у центрі промов. Через це Степана Демидовича звільнили з посади завідувача 4-ї Новомиргородської школи та виключили зі Спілки вчителів. Він вважав незаконним це звільнення, адже фахових чи управлінських питань до нього не було. Вирішив шукати справедливості в Єлисаветградському відділі освіти. Там його скерували на навчання до Одеси.
У 1928-му Кожум’яка закінчив мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши дипломну працю «Борис Грінченко». Він завжди ходив у вишиванці. Грав на бандурі. Пропагував серед однокурсників ідею автономності України та відверто розповідав правду про події часів УНР. Тому не дивно, що на останньому державному іспиті Степана заарештували та заслали на 3 роки до Йошкар-Оли. Диплом про освіту він все ж отримав.
«Бункер Сталіна»
Кожум’яка розумів: викладати дітям українську мову та літературу так, як хотів і відчував, — більше не зможе. Тож після повернення із заслання закінчив Харківський автошляховий інститут і став мостобудівником. У своїй бригаді він запровадив суворе правило: за кожне лайливе слово штраф — 1 карбованець. На ці гроші купував книжки і дарував робітникам. Вважав, що нормальна людина повинна щодня прочитувати не менше 50 сторінок.
Степан лише шість років провів на свободі. У 1937-му був знову заарештований за антирадянську агітацію та пропаганду. Цього разу був засланий у Самарлаг Куйбишевської області росії. Провів там довгих десять років. Працював у концтаборі на будівництві авіазаводів, що постачали на фронт літаки І-14 та І-15. Важка робота, хвороби та моральні переживання виснажили чоловіка. Але тут його врятували глибокі знання з технології будівництва.
За вказівкою високого керівництва Кожум’яку прямували на спорудження секретного об’єкта — «Бункера Сталіна». Це була спеціальна оборонна споруда в Самарі, створена для резервної евакуації всього вищого керівництва москви на чолі зі Сталіним у разі натиску німецьких військ. Підземний бункер на глибині 37 метрів спорудили 1942 року, а розсекретили лише в 1990 році.
У 1947 році Степана Демидовича звільнили. А в 1949-му за націоналістичні переконання заслали на вічне поселення до Красноярського краю.
Реабілітація
Дозвіл повернутися в Україну отримав тільки після викриття культу особи Сталіна. 9 липня 1958 року своєю постановою Черкаський обласний суд Степана Кожум’яку реабілітував.
Понад 15 років він ще встиг попрацювати інженером-автошляховиком у Златополі та Новомиргороді. Під його безпосереднім керівництвом були прокладені важливі автошляхи загальною довжиною 317 кілометрів: Черкаси — Умань, Умань — Гайсин, Гайсин — Брацлав.
У 1966–1973 роках працював над проєктами та будував мости через річку Велика Вись на Кіровоградщині. Загалом збудував понад десяток мостів. Серед найбільших — 98-метровий міст у Новомиргороді.
Степан Кожум’яка не полишав і громадсько-культурного життя. Організував встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку в селі Лип’янка на Черкащині. Багато листувався. Збереглося його листування з Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським. Також публікував у пресі власні спогади з історії Новомиргородщини. Став одним з ініціаторів повернення до української абетки вилученої радянським режимом літери «ґ».
Поширював працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби і позацензурні вірші Василя Симоненка. А ще ініціював встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку (скульптура Івана Гончара) в селі Лип’янка на Черкащині, а також започаткував традицію привозити з Новомиргорода до Лип’янки вінки і квіти Кобзарю 9 і 10 березня та 22 травня.
Кожум’яка завжди наполягав і доводив необхідність виокремлення України як незалежної держави, передбачив здобуття нею суверенітету. Важливе значення в його публіцистиці приділено українській інтелігенції, яка мусить чітко усвідомити своє місце в житті, твердо й повсякчас пам’ятати про обов’язки перед українським народом та суспільством.
«Інтеліґентна людина — це світло, що повинно світити навколо всіма найкращими якостями. Вона повинна вести вперед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди й краси… українська інтеліґенція повинна грудьми стати за мовні права свого народу», — писав він.
Помер Степан Кожум’яка 31 серпня 1989 року у віці 91 року. Похований у Новомиргороді на центральному кладовищі.
