Павло Загребельний — один з найкращих письменників минулого століття. Його талант і майстерність слова визнали у багатьох країнах світу, а твори давно стали класикою не тільки української, але й світової літератури.
На долю письменника випали всі найтяжчі випробування XX ст..: голод 1933, фашистський полон під час війни та сталінські концтабори.
Серед більше ніж 30 романів і повістей, найчастіше згадують «Диво», «Роксолана», «Я Богдан». За сценаріями Загребельного знято 7 художніх фільмів.
Багато хто знає його коротеньку біографію та вивчав найвідоміші твори, але є маловідомі та досить цікаві факти про цього видатного українця.
Молоді роки
– Загребельний Павло Архипович народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. З раннього дитинства майбутній письменник проявляв любов до України. Своє рідне село Солошине називав “українською Америкою”, адже населення села складали втікачі “незалежні”. Село знаходилося на межі земель Війська Запорозького і царської імперії.
– Зараз територія тодішнього села Солошине затоплена водами Середньодніпровської ГЕС, а село перенесено північніше. Це вже інше село на геометрично розкреслених вулицях за кілька кілометрів від віками обжитих місць.
– Павло почав читати хлопець ще в 4 роки, і ще до початку 1 класу, він подужав, мало не половину усієї шкільної програми.
– Матір Павла померла, коли йому було 6 років. А з мачухою у нього були складні стосунки. Павло впродовж життя не розлучався з іконою св. Варвари, бо так звали його маму.
Війна та концтабір
– Закінчивши у 1941 році школу, в 16 років добровільно пішов воювати. У серпні того ж року отримав поранення. Після лікування навчався у військовому училищі, а потім знову – фронт.
– У 1942 році нове поранення, потрапив у полон і до 1945 року був у німецькому концтаборі. Есесівці, коли він був спійманий при спробі втечі, пошкодили йому ліве око.
Він розповідав: «Мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда — літні, як мені тоді здалося, фріци, років сорока. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили в Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним. В рані в боку завелися черви, ніхто мене не лікував… Два з половиною роки я був у німецьких концтаборах: в Орлі, в Гомелі, в Кальварії — тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу — місце, де Христос прийняв смертні муки…
– Два з половиною роки у таборах смерті даром не минулися, підхопив туберкульоз.
Шлях до визнання
– Шлях до визнання почався у 1945 році. Павло Загребельний дивом влаштувався працювати у радянську воєнну місію в Західній Німеччині. Він, так би мовити, старався «не висовуватися», бо для радянської влади був «людиною другого сорту»: ті, хто побував у полоні, за постановою Сталіна вважалися «зрадниками батьківщини».
Над Загребельним знущалися, його цькували та переслідували. За словами письменника, він взявся за перо, тому що зазнав багато горя. Це і врятувало від остаточного морального та фізичного знищення.
– А ще його врятувало щастя – справжнє чоловіче щастя. Атмосфера, яку для нього створила закохана і кохана жінка. Елла Михайлівна оточила Павла Архиповича затишком і теплом – щоб він міг спокійно та плідно працювати. Вона підтримувала його у хвилини душевного неспокою, коли не хотів, але мусив щось робити для радянського режиму. Вона допомагала долати біль, коли з ніг виходили осколки гранати, коли активізувався туберкульоз. В одному з своїх інтерв’ю він сказав: «Я щасливий, адже я живий. В концтаборі ми мріяли: тільки б дожити до Перемоги, а там і помирати можна. І ось я живу після цього вже 60 років. Це щастя! У мене прекрасна дружина, син і дочка, онуки, а нещодавно народився правнук – також Павло. Я щасливий, тому що мої книги читають».
– У 1946-му поступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Після його закінчення майже півтора десятиліття працював журналістом (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуючи роботу з письменницькою працею.
– Починав писати російською, але згодом сам себе розкритикував і перейшов на українську. Першою серйозною роботою стала «Дума про невмирущого» (1957), про молодого солдата, який загинув у фашистському концтаборі. Ця повість написана одразу після смерті Олександра Довженка і ніби просякнута духом та романтичною етикою цього видатного діяча.
– Один з найперших романів Загребельного “Зло” в радянські часи називався “День для прийдешнього”, оскільки з назвою “Зло” на той період вийти не міг.
Творчий геній Загребельного
– 1961 по 1963 рік Загребельний працює головним редактором «Літературної газети», приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).
– Павло Загребельним був дуже прямолінійною людиною. Про нього був такий жарт, що він не може піднятися на другий поверх Спілки письменників, щоб не нажити собі хоча б одного ворога. На що Павло Архипович відповідав, що чим більше у людини ворогів, тим вона цінніша.
– Різкий у висловлюваннях, критичний до графоманів, один із небагатьох, хто боронив українську мову і літературу, – таким знають Павла Загребельного – головного редактора.
– Йому вдалося неймовірне – перейменувати «Літературну газету» в «Літературну Україну» – і це у той час, коли де-юре України ще не існувало!
– Наступним проявом патріотизму стали романи «Смерть у Києві», «Первоміст». Сміливість автора полягала у тому, що писати на історичну тему в українській літературі було заборонено. А він не лише не постраждав і переміг своїх запеклих опонентів, а й отримав за ці твори звання лауреата Шевченківської премії.
– Письменник під час написання твору працював по 16 – 18 годин на добу. Причому він на чистову друкував на друкарській машинці “Колібрі”, без чернеток і не переробляючи написане. Павло Архипович вважав, що машинка дисциплінує.
А, маючи надзвичайну, ніби чортячу пам’ять, твір формував в голові, запам’ятовуючи енциклопедичні дані, найдрібніші деталі, що лягали до нового роману. Він міг на кілька днів, на тиждень, на місяць поїхати у відрядження і, повернувшись, одразу продовжувати навантажувати “Колібрі”, навіть не глянувши на попередню фразу.
– Вільно знав шість-сім мов, вони були робочими. Багатьма іншими міг читати зі словником. Він міг читати іноземну літературу в оригіналі, що давало йому можливість охопити ширші горизонти світового письменства на відміну від багатьох «забронзовілих» колег.
Кілька слів про «Роксолану» та «Я, Богдан…»
– У 1960-1980 роках Павло Архипович створює романи, що принесли йому світову славу видатного майстра прози: «Диво», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан…» та інші.
– Для написання найвідомішого його твору “Роксолана” Павло Архипович два роки вивчав мусульманські традиції, літературу, Коран, і закони Шаріату. Він навіть спеціально їздив до Туреччини, щоб подивитися на місця, де жила Роксолана. А потім поїхав на її батьківщину в Рогатин.
– Українська екранізація фільму Павлу абсолютно не сподобалася, він вважав, що Роксолана була набагато більш запеклою та відчайдушною, ніж героїня фільму (в головній ролі Ольга Сумська).
Визнання Загребельного
– У 1980 році Павло Загребельний отримав чергову нагороду – Державну премію СРСР. Ось як він на це відреагував: «Пізно… У нас завжди з усім спізнюються. Хіба ж це премія в шістдесят год? Премії треба давати молодим. Щоб заохочувати. Щоб вони росли, розвивалися в атмосфері найбільшого сприяння. А так…» За незалежності йому перепало ще кілька нагород і високих звань (наприклад, Герой України), але він й до цього ставився скептично: «Я вже перетворився на ту тварину, яка одержує ордени і пенсії».
– У 1979-1986 роках Павло Загребельний очолював Спілку письменників України, але про цю посаду писав: «Я підрахував: поки був керівником Спілки письменників, кожен третій день вбивав на засідання. Це втрачений час, даремно розтрачене життя. Жодна наука не може воскресити навіть дощового черв’яка, точно так само жодні бюро не можуть воскресити прожиті без користі секунди, хвилини, години та роки.
– Він належав до тих радянських письменників, які заробляли собі на життя лише творчістю. Кожний його новий твір був приречений на популярність, виходив великим тиражем. Так, за видання одного роману заробляв 10-15 тисяч карбованців – за ці гроші можна було купити дві «Волги». А він витрачав їх на книжки, живопис, допомогу ближньому.
Також за життя письменника його книжки, що коштували 6-8 карбованців, а продавалися таємно на базарах по 100 карбованців!
– У ті часи Павло Архипович активно використовував своє службове становище… на користь молодим літераторам. Він, як кажуть, «мав нюх» на талант, допомагав початківцям в усьому – влаштовував участь у конференціях, видання книжок, преміювання, прийняття у Спілку і навіть отримання житла. Якось не прийняли до організації луганську поетесу Тетяну Дейнегіну. А вона в той день народила трійню. Загребельний на засіданні заявив: «Тетяна для народу зробила більше, ніж усі ми! Троє дітей! Голосуйте поіменно. І нехай рука всохне тому, хто проголосує проти».
– Останні два романи Загребельного – «Брухт» і «Стовпотворіння» – написані уже у кучмівську пору, і, на думку сучасників, не належать до найкращих творів Загребельного. Тому що переповнені гіркотою розчарувань… А від гіркоти з’явився сарказм, гротеск, абсурдистські мотиви… Можливо, це було навіяно сумними відчуттями пізнього Загребельного від того суспільно-психологічного довкілля, яке його оточувало.
Останні роки
– Останніми роками він запевняв, що не пише, лише читає. Мовляв, тепер його романи працюють на нього. Втім, зі слів дружини, коли мав сили та натхнення, – занотовував думки у щоденник та працював над романом «Іконник» – про долю українських ікон від часів Київської Русі до нашого часу. А ще писав післямови до книг молодих письменників. Наприклад, Сергію Жадану до «Депеш Мод».
– В родині Загребельних було три Павла: дід, онук і правнук. Загалом у Загребельного з дружиною було двоє дітей – син і донька, троє онуків та правнук.
– Помер 3 лютого 2009 року у віці 84 років після затяжного туберкульозу. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).
– Всі свої таємниці Павло Загребельний занотовував у своєму щоденнику. Але прочитати його можна буде лише через 20 років після смерті (2029) після смерті автора, бо так вирішили його дружина і син за прохання Павла Архиповича.
Цитати письменника
1. «Дивно влаштована людина: з неймовірною жадібністю гребе собі все на світі, безмірно страждає, коли їй чогось не дістається, але ще більше мучиться, коли не може тим чи іншим чином позбутися добутого. Розтринькати гроші, спаскудити наїдки та напої, похвалитися таємницями, зіпсувати все своє життя»
2. «Людина створена з віри й розпачу. Коли віра відібрана, що залишається?»
3. «Кожне маленьке місто має право на свою велику людину»
4. «У літописців є найстрашніша зброя – замовчування»
5. «Хто починає з втрати незалежності суджень, закінчує втратою сил душевних»
6. «Суспільство не може жити тільки тим, що шукати винних. У чому трагедія, у чому кривавість радянської епохи – весь час шукали винуватих! То «шкідники», то «вороги народу»
7. «Поради, та ще здалеку, давати найкраще. Це не вимагає ні зусиль, ні мужності, ні розтрат»
8. «Так, напевно, коли робиш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обмірковують тільки підлості»
9. «Допомогти можна тільки тому, хто цього хоче»
10. «Щастя – це кількість розумних людей, з якими тобі пощастило зустрітися в житті. Чим більше ти зустрів розумних людей, тим ти щасливіший»
