У кожного з нас є дім. Навіть якщо тимчасовий, навіть якщо в уяві. Але що, як дім — це термінал аеропорту, лавка під неоновим світлом, валіза замість шафи, душ — у громадському туалеті? Мехран Карімі Насері, іранського біженця, який прожив у паризькому аеропорту Шарля де Голля понад 18 років з 1988 по 2006 рік. Людина без країни, без паспорта, без офіційної адреси — і водночас із неймовірною історією, яка надихнула Голлівуд і зворушила мільйони.
Його життя — це драма без сцени, фільм без режисера. Абсурд, у якому він виявився не бранцем, а добровольцем.
Початок вигнання, яке не мало зворотного квитка
Мехран народився в Ірані близько 1945 року, в заможній родині. За його словами, мати була медсестрою британського походження, батько — іранець. У 1970-х він навчався в Англії, але втратив зв’язок із батьківщиною через політичні обставини. Висловлювання проти режиму шаха Ірану призвели до вигнання. У 1977 році Насері отримав статус політичного біженця, визнаний ООН у Бельгії, що дозволяло йому легально проживати в кількох країнах Європи.
Його життя могло б скластися інакше. Але у 1988 році, прямувавши з Парижа до Лондона через Брюссель, Мехран втрачає документи — чи то через крадіжку, чи то з власної необережності, або передав їх комусь навмисне. Прибувши до лондонського аеропорту Хітроу без посвідчення особи, він був негайно депортований назад у Францію. Там почалося його довге, несподіване заслання в зоні очікування терміналу №1 аеропорту Шарля де Голля.
Термінал як камера зберігання людини
Мехран залишився ніде. У Франції без документів його не могли впустити, бо не було доказів, що він має право перебувати в країні. Але і депортувати не було куди — Іран вважав його зрадником, а Бельгія відмовлялася приймати без посвідчення біженця. Цей юридичний парадокс зробив аеропорт єдиним можливим місцем для існування.
На початку він спав на лавці, потім отримав пластиковий ящик, газети, сумки — «меблі» людини без дому. Він мився в туалеті, голився, приймав їжу від співробітників кафе, читав щоденну пресу. Його постать стала знайомою всім працівникам летовища: вони називали його просто «monsieur Alfred» — бо він сам підписувався як Sir Alfred Mehran. Його рішення змінити ім’я, за деякими джерелами, було частиною його спроби дистанціюватися від країни, яка його зреклася.
З роками його присутність стала чимось звичним, майже затишним — ніби талісман терміналу, мовчазний свідок рейсів, зустрічей, сліз і нових початків. Але він нікуди не вилітав.
Паспорт, якого не було в серці
Найпарадоксальніше в історії Мехрана — те, що він міг покинути аеропорт. У 1990-х роках французька й бельгійська влада погодилися надати йому нові документи. Але… він відмовився їх підписати.
Причина крилася в ідентичності. У документах було вказано, що він — іранець. Але Іран, на його думку, його вигнав, зрадив, стер із життя. Він більше не відчував себе частиною цієї країни. Для себе він став Sir Alfred — особистістю, яку створив із уламків себе самого. Крім того, нові документи не давали права на проживання у Великій Британії, куди він прагнув. І знову він сказав «ні».
Його принциповість межувала з одержимістю. Його свобода була обмежена не тільки зовнішніми умовами, а й внутрішнім вибором. Він став в’язнем не лише системи — а й власної гідності.
Голлівудський хепі-енд, якого не сталося
У 2004 році вийшов фільм «Термінал» режисера Стівена Спілберга з Томом Генксом у головній ролі. Хоча сюжет художній, творці не приховували, що історія Мехрана була головним джерелом натхнення. Глядачі побачили цю історію крізь призму комедії й тепла, але сама реальність Насері була значно складнішою.
Стрічка принесла йому славу. Журналісти знову почали писати про «людину з терміналу». Мехран дав кілька інтерв’ю, але так і залишився на своєму місці — в центрі хаотичного людського потоку, в тіні рекламних табло.
Назад — до місця, яке не приймало, але терпляче чекало У 2006 році його здоров’я погіршилося. Він був госпіталізований, а згодом переведений до притулку. На цьому, здавалося б, історія закінчилася. Але через роки, у 2022-му, Мехран добровільно повернувся до аеропорту. Він знову оселився у терміналі — тепер уже як символ своєї власної долі. Цього разу — востаннє.
12 листопада 2022 року він помер від серцевого нападу. Саме там, де жив стільки років. На лавці, під дзижчання табло вильотів, серед байдужих поглядів і звичних облич.
Людина в зоні очікування, що ніколи не закінчилась
Мехран Карімі Насері прожив своє життя в паузі між світом, що його відкинув, і світом, який не хотів прийняти. Його історія — це не просто виняток. Це дзеркало суспільства, в якому особистість може зникнути між печатками, іменами та рішеннями, які не мають обличчя.
Його історія — про гідність, самотність, абсурд і свободу бути собою навіть тоді, коли світ цього не дозволяє.
