Маруся Чурай – напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, якій приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші.
Саме за створення фактично першої української жіночої та романтичної лірики історики, літератори й знавці її творчості Марусю Чурай називають українською Сапфо.
Документальних свідчень про життя Марусі Чурай майже не існує, а тому ми дізнаємося про неї з легенд та переказів.
Певне світло про життя української співачки могли б пролити ратушні книги, документи сотенних канцелярій, інші письмові свідоцтва, проте сильна пожежа 1658 р. у Полтаві знищила весь архів. На жаль, загублена і значна частина архіву Григорія Квітки-Основ’яненка, який цікавився долею української співачки та назбирав великий пласт матеріалів про неї. Він, за розповідями, мав навіть портрет Марусі.
В народі розповідали, що вона мала незвичайний голос і здібності складати та співати пісні, а її життя було трагічне та незвичайне.
В її біографії легенди так тісно переплетені з реальними фактами, що навіть дати її народження та смерті не є точними.
Походження Марусі
За переказами, Маруся Чурай народилася приблизно в 1625 році в родині козацького сотника Гордія.
Батько Гордій Чурай був полковим осавулом, запальним та відважним. Його стратили у Варшаві після битви проти поляків, коли Марусі ледь сповнилося 13 років. Гордія вважали народним героєм, а до вдови та доньки ставилися з великою шаною. Після смерті батька вона залишилася жити з матір’ю в Полтаві.
Як виглядала Маруся Чурай?
Маруся росла чорнобривою красунею, мала добре серце і чуйну душу. Володіла чудовим голосом, веселою і товариською вдачею, була гостра на язик. Її знали та любили всі полтавці. Пісні вона складала постійно і на самі різні теми, часто навіть у звичайній розмові висловлювала свої думки віршами.
У своєму нарисі письменник Олексій Шкляревський так описував дівчину: «Дрібненька (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенькая, мініатюрна складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками. з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями…
Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками… Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс».
Маруся Чурай та її нещасливе кохання
В юності у дівчини було багато шанувальників. Марусю без тями кохав Іван Іскра – син гетьмана Якова Остряниці. Хлопець був мовчазний і скромний від природи, тому не наважився освідчитися в коханні. Але вона віддала своє серце Грицю Бобренку, синові хорунжого Полтавського полку, з яким таємно заручилася, що у перекладі на наші часи означає – «віддалася».
Коли в 1648 році почалася Хмельниччина (подробиці у Вікіпедії), Гриць вирушив на війну. Дівчина чекала його 4 роки, але коли коханий повернувся, то жодного разу не навідався до дівчини. Говорять, що Гриць зрадив Марусю, начебто під впливом матері. Хлопець одружився з Галею Вишняківною – донькою заможного осавула.
Маруся страждала, марніла та хотіла втопитися у річці. Від самогубства її врятував Іван Іскра, який без тями всі ці роки кохав дівчину.
Але Іван не зміг запобігти відчаю дівчини. Закохана Маруся все ж вирішила отруїти себе зіллям
За легендами Маруся Чурай побачила на вечорницях щасливе молоде подружжя і не витримала. Вона позвала Гриця на розмову та зварила отруйне зілля. Пообіцяла накласти на себе руки, якщо він не прийде. Гриць прийшов до Марусі, ненароком випив отруйне зілля й одразу помер.
За іншою версією через ревнощі та вражене жіноче самолюбство у Марусі виникло бажання помстися за зраджене кохання і скалічену долю. Відчайдушна Маруся отруїла коханого Гриця, а потім сама зізналась у скоєному злочині.
Засудження співачки
Влітку 1652 року Марусі Чурай полтавський суд виніс смертний вирок – відсічення голови. Але від страти дівчину знову врятував закоханий Іван Іскра. Хлопець зумів потрапити до Богдана Хмельницького і переконати помилувати дівчину. Хлопець встиг привезти грамоту гетьмана про помилування, в якій зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні»
Документ досі зберігається у матеріалах козацького законодавства XV-XVII ст. у Центральній науковій бібліотеці АН України. Написано в ньому наступне: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити».
Втім, це не продовжило життя народній співачці.
Смерть Марусі
Є кілька версій смерті співачки. Запис про смерть Марусі був у повітових книгах, але всі вони згоріли після пожеж різних часів.
За однією з них Маруся у в’язниці підхопила сухоти та після звільнення дуже хворіла, що й призвело до смерті в 1652 році. Начебто її поховали у Полтаві.
За іншою версією Маруся для покути ходила на прощу (паломництво) до Києва, але, повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого.
Деякі джерела свідчать, що вона стала монашкою якогось з українських монастирів.
Творчість Марусі Чурай
Ім’я Марії Чурай пов’язують з 23-ма піснями, які вона написала і які давно вже стали народними. Їх вже декількох століть співає вся Україна.
Половина пісень Марусі Чурай дійшла до наших днів завдяки звичайному бухгалтеру, на прізвище Селегень. Він записав їх у рукописний альбом у 1853 році. В альбомі була приписка, що пісні ці створені “Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая».
Ось деякі пісні з рукописного альбому : “Засвіт встали козаченьки козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні…”, “Сидить голуб на березі”, “Зелененький барвіночку”, “На городі верба рясна”, “Котилися вози з гори”, «Шумить-гуде дібровонька».
Також авторству Чурай приписують такі відомі пісні як «В кінці греблі шумлять верби», «Ой у полі вітер віє» та “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Остання була створена після трагічної смерті коханого.
Маруся Чурай та її історія в літературі та творчості
Образ та любовну історію Марусі Чурай не раз використовували літератори.
Перший художній твір про співачку написав Григорій Бораковський середини ХІХ сторіччя зі слів старого козака з Полтавщини.
Володимир Самійленко присвятив їй драму у віршах «Маруся Чураївна», Ольга Кобилянська – повість «У неділю рано зілля копала». Левко Боровиковський написав свою «Чарівницю», а Степан Руданський – «Розмай». Борис Олійник – поему «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», Михайло Старицький описав її історію у драмі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а Ліна Костенко – в історичному романі у віршах «Маруся Чурай», відзначеному Шевченківською премією.
