Леся Українка прожила коротке, але насичене та яскраве життя. У ньому було багато боротьби: з хворобою та інвалідністю, поглядами суспільства, за право бути українкою, мати власну думку та жити своїм розумом, ні від кого не залежати.
Що ж то була за жінка, яку Іван Франко назвав “єдиним мужчиною в нашому письменстві”?
Цікаві факти про Лесю Українку
– У Новограді-Волинському – 25 лютого (13-го за старим стилем) 1871 року – у шляхетній і освіченій родині Олени і Петра Косачів народилася дівчинка. Її назвали Ларисою, але вона візьме псевдонім «Леся Українка» і стане одним із стовпів української культури. Батько Лесі був правником, дійсним статським радником, маршалком Ковельського повіту. Мати (у дівоцтві Драгоманова) – відома письменниця і громадська діячка, яка взяла собі псевдонім – «Олена Пчілка». Її брат, дядько Лесі Українки, Михайло Драгоманов – видатний український історик, філософ, дослідник мови, фольклорист, прихильник ідеї «європеїзму» України.
Біографи пишуть, що Леся мала свого дядька, Михайла Драгоманова, за «ідеал», і що саме він справив на Лесю Українку найбільший вплив. Він багато спілкувався із
нею, читав їй у дитинстві в оригіналі твори світової літератури, всіляко сприяв її розвиткові. У формуванні особистості Лесі Українки вагому роль відіграла її мати – Олена Пчілка, яка сама була обдарованою людиною, талановитою поеткою і «войовничою українофілкою».
– Чому Лариса Косач обрала собі псевдонім «Леся Українка»?
Дівчинка це зробила у ранньому віці. Вважається, що таке літературне ім’я було обране з ініціативи матері – Олени Пчілки. З одного боку, цей псевдонім прямо вказує на культурну ідентичність, а з іншого – він давав зрозуміти читачам львівського часопису «Зоря», куди надіслали Лесині поезії, що авторка походить не із Галичини.
За іншою версією, псевдонім Лариса Косач обрала сама, наслідуючи свого дядька Михайла Драгоманова, якого надзвичайно шанувала і любила, і який часом підписував свої твори – «Українець».
– Лесю Українку можна сміливо називати поліглоткою. Вона знала більше ніж десяток мов, серед них латину та давньогрецьку. Окрім рідної – української, вона вільно розмовляла французькою, німецькою, італійською, польською, болгарською і російською мовами, розуміла грузинську.
– Із 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною».
Леся перенесла кілька операцій, весь час відчувала біль. Із часом до туберкульозу кісток додалися серйозні проблеми із легенями і нирками.
Почалося все, як пише сестра Ольга, у січні 1881 року, коли у дівчинки раптом почала дуже боліти нога (деякі біографи пишуть, що перед цим Леся застудилася і, можливо, це було ускладнення важкої вірусної інфекції) і то так сильно, що дитина плакала.
Туберкульоз кісток у Лесі діагностували влітку 1883 року. Їй оперували ліву руку, видаливши частини кісток, уражених хворобою. Лесі довелося відмовитися від музичної кар’єри, про яку вона думала.
Через деякий час Лесю Українку закують майже повністю у гіпс, вільною залишиться тільки стопа однієї ноги.
Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.
Такими місцями стали Єгипет, Італія, Крим і Грузія.
– Леся Українка захоплювалася талантами та уміннями інших людей. Вона по-своєму любила кожного, хто збагатив її світ, зробив яскравішим її життя. У ранньому дитинстві Леся була «нерозлийвода» зі своїм старшим братом Михайлом. Вони разом гралися, разом читали книжки, разом училися удома, оскільки батьки не хотіли віддавати дітей до повністю зрусифікованих шкіл. Леся дуже любила своїх молодших сестер – Ольгу, Оксану, Ізидору. Навчала їх тому, що знала і уміла сама.
Великий пієтет у Лесі Українки викликали Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Михайло Старицький, Максим Ковалевський, сестра батька – Олена Косач, від яких вона не відходила, коли ті приїжджали на гостину до її батьків.
По-особливому Леся Українка ставилася до Івана Франка, вважала, що «і нігтя його не варта», але при цьому вступала із Франком в інтелектуальні дискусії, якщо мала інше бачення окресленої проблеми.
– Що стосується чоловіків, то «дружба, а не кохання» зв’язала Лесю Українку із Сергієм Мержинським, з яким вона познайомилася 1897 року під час лікування в Ялті. Леся називала його «другом моїх ідей». Мержинський жив у Мінську, і коли його стан (у нього був туберкульоз легень або як тоді казали – сухоти) дуже погіршився, Леся Українка поїхала його доглядати, попри те, що її мати була категорично проти цього. За одну ніч, біля ліжка помираючого Мержинського, 18 (31) січня 1901 року Леся Українка написала поему «Одержима».
– У 1901 році вона зблизилася із правознавцем, етнографом та фольклористом Климентом Квіткою. Він був незаможним, на 9 років молодшим та теж хворим на туберкульоз. Проте Леся не переймалася, і в листі до Кобилянської писала: «Я не знаю, якою буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одне одному».
Близько 5 років Леся жила з Квіткою “цивільним шлюбом”: повінчалися вони тільки у 1907 році, під тиском родини. Оскільки мати поетеси, Олена Пчілка, завжди була проти цього шлюбу, тож і вінчання пройшло без свідків і гостей, а батьків Леся Українка сповістила про подію листом.
Подружжя навіть відмовилося від фінансової підтримки Лесиних батьків. Тож в останні роки Леся Українка підтримувала чоловіка, заробляючи на життя та лікування перекладами і приватними уроками.
Останні дні свого життя Леся провела у грузинському містечку Сурамі разом із Климентом Квіткою.
– Останнє десятиліття у житті Лесі Українки вважають найбільш плідним і зрілим періодом її творчості. Його назвуть найсильнішими роками українського модернізму.
«Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?» – пише Леся.
В останній рік життя Лариса Косач-Квітка – Леся Українка – написала драматичну поему «Оргія» і триптих – «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета», який присвятила Івану Франку.
– Леся померла 1 серпня 1913 у грузинському селищі Сурамі, куди перевели по службі її чоловіка. А ховали її у Києві, біля брата та батька. Перед самим Байковим кладовищем труну на плечах несли шестеро жінок — подруги письменниці та відомі українські діячки.
Творча спадщина
По собі Леся Українка залишила вражаючі поетичні поеми, прозові твори, понад 270 віршів, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики.
Радянська влада використовувала творчість українських геніїв для своїх цілей. Спадщину Лесі Українки, як і творчість Тараса Шевченка та Івана Франка, обрізали за усталеним ідеологічними шаблонами.
Ті твори Лесі, що були включені в систему шкільної та вищої освіти СРСР, інтерпретувалися як підтвердження головних ідеологічних комуністичний догм. А ті твори, які для цього ніяк не можна було використати, вилучалися і табуювалися.
Піднявши спотворений образ Лесі України на знамена так званої пролетарської культури, радянська влада при цьому усіляко переслідувала її рідних. Їх піддавали репресіям, ув’язнювали і висилали у табори.
Але тоталітарна система завжди програє геніям.
Леся Українка, своєю творчістю і перекладацькою діяльністю, органічно вплела українську мову і культуру в загальний цивілізаційний контекст людства.
Оксана Забужко наголосила: «Саме Леся Українка видала українцям паспорт, що ми – культурна нація, що ми – європейська нація».
Леся Українка заклала такі суспільні і культорологічні тренди, які у кожній епосі знаходять нові форми для втілення.
Сама Леся Українка вклала у вуста Мавки із «Лісової пісні» таку думку про себе: «Ні! Я жива, я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає…»
