Вона стала режисеркою епохи, яка зняла найпомпезніші фільми на замовлення Третього рейху. Її судили 37 разів, але жоден вирок не поставив крапку. Вона кохала молодшого на сорок років, і в 95 — приймала овації від Time, як справжня зірка світла й тіні XX століття.
Лені Ріфеншталь — або ж Гелена Берта Амалія Ріфеншталь, як записано в її свідоцтві про народження — зняла стрічки, що й досі вражають своїм розмахом: «Олімпія», «Тріумф волі», «Боги стадіону», «Долина». Улюблена режисерка Гітлера, вона стала живим міфом Третього Рейху — останнім і найміцнішим. Після поразки нацистів її кар’єра мала б згаснути, ім’я — зникнути з афіш. Але сталося навпаки. У цьому й полягає головна інтрига Лені: її не зламали ні 37 судів, ні суспільний осуд, ні десятиліття, ні навіть моторошні аварії. Вона ніби знята власною ж камерою — чорно-білий монумент, що відмовився тріснути.
Жінка, яка мала б канути в небуття за співпрацю з найнебезпечнішим злочинцем ХХ століття — Гітлером (після путіна, звісно), — натомість залишилася на сцені. Жила на повну, дивувала світ, збирала овації. Як так? Чарівна сила таланту? Фатальна доля, що береже своїх обраних? Чи просто невловиме везіння? Відповідь — як промінь у задимленій залі: видно, але не схопиш. Її немає і в документальному фільмі «Сила образів. Прекрасне і жахливе життя Лені Ріфеншталь» (1993), де режисер Рей Мюллер намагається розібратися в парадоксі цієї постаті. Але в тому й сенс — заглибитися в її історію, щоби краще зрозуміти механіку пропаганди. Бо вона — не єдина. Сьогодні її портрет цілком міг би висіти поруч із сімоньянками й соловйовими. Історія показала: талант — не завжди виправдання. Але нагадування — обов’язкове.
Лені Ріфеншталь – ікона на межі зла
«Для мене Гітлер – найвеличніша людина… Він розумний, привабливий. У Фрідріха Великого, Ніцше, Бісмарка — були вади. У нього — жодної», — цю фразу Лені Ріфеншталь сказала в 1937 році американському журналісту, без тіні сумніву. Згодом цю цитату процитує у своєму фільмі-розслідуванні «Час пітьми і мовчання» режисерка Ніна Гладіц. Її метою було не лише зафіксувати, а й довести: і хоч Ріфеншталь безпосередньо не брала участі у злочинах нацизму, але її ідеологічний вплив був руйнівним — і тому не менш небезпечним.
Це були 1980-ті. За плечима в Лені — десятки років судів, публічних дискусій, виправдувальних вердиктів. Але її повернення на арену кіно, підтримка феміністичних середовищ і апеляції до «чистого мистецтва» викликали у Гладіц лють. Вона питала вголос те, що інші лише думали: чому ця жінка, яка так захоплено знімала фюрера, не відповіла за це бодай морально?
Ріфеншталь відповіла по-своєму — подала на Ніну до суду за наклеп. Їй тоді було 82, і вона знову стояла в центрі уваги, впевнена у власній невинності й прикриваючись архівними довідками з минулих трибуналів.
Лені Ріфеншталь – покарана без вироку
Після Другої світової Лені Ріфеншталь постала перед 37-ма судами — але жоден не визнав її винною у співучасті в нацистських злочинах. Формально — невинна. Але світ кіно виніс їй неофіційний вирок: забуття. Нові проєкти — чотирнадцять — лишилися нереалізованими, запрошень не було, а ім’я Ріфеншталь перетворилось на токсичний знак.
Вона провела два роки в психіатричній клініці. Іронія в тому, що витягнуло її з прірви те саме, що й занурило туди — кіно. У 1952-му Фінський олімпійський комітет запропонував Лені зняти стрічку про Ігри, слідом — і Норвегія. Це стало моральною реабілітацією, хоча й не професійним камбеком: Ріфеншталь чемно відмовила, мовляв, свій ідеальний фільм про Олімпіаду вона вже зробила.
Попри «штамп» минулого, її талант визнавали: Жан Маре, Жан Кокто, Інгрід Бергман, Вітторіо де Сіка хотіли працювати з нею. Бо, ким би вона не була — ця жінка була майстром.
Втеча в савану: кадри, що не знали кордонів
Після Європи, що навіки зберегла на її плівках маршові строї та пафос імперії, Лені Ріфеншталь вирушила на інший континент — у Судан. Там вона відкрила нову себе і новий світ. Її фотографії Африки були вражаючими: живі, проникливі, без жодної режисури. The Sunday Times Magazine, Paris Match, Stern — найпрестижніші журнали світу змагалися за її репортажі.
Та пейзажами вона не обмежилась. Відкинувши туристичний підхід, Ріфеншталь занурилася в життя нубійського племені — до якого до неї не ступала нога жодного європейця. Вона стала не просто свідком, а частиною їхнього світу, якого майже не торкнулася цивілізація. Вони відкрили їй свою Африку, а вона — показала їх цілому світу.
Її фото й фільми стали унікальними антропологічними свідченнями — джерелом для науковців, дослідників, журналістів.
Саме там, у спекотному полі савани, вона зустріла його — 26-річного німецького оператора Хорста Кетнера, який виріс у Чехословаччині. Їй тоді було 66. Історія знову почалась із об’єктива, але цього разу — без диктатури.
Без строку давності: друге життя Лені Ріфеншталь
У 80 — дехто доживає, а Лені Ріфеншталь лише розганялася. У 1987-му вона випускає мемуари — і вони одразу стають бестселером. Їй 85, але вона літає світом із виставками, лекціями, автограф-сесіями. В аудиторіях — студенти, в пресі — інтерв’ю, на сценах — овації.
У 1991-му вона погоджується на документальний фільм про себе. «Сила образів. Прекрасне і жахливе життя Лені Ріфеншталь» Рея Мюллера згодом отримає «Еммі». У кадрі — не примара минулого, а харизматична й іронічна героїня, яка ділиться секретами майстерності й упевнено тримає фокус.
На 93-му році життя — ретроспектива її стрічок у Лейпцигу. У 95 — персональна виставка в музеї кіно в Постдамі й почесне запрошення на ювілей Time, де зал стоячи аплодує жінці, яка свого часу фіксувала вторгнення Вермахту до Польщі. І ніхто не згадує, що її камера починала з війни.
А у 98 — Ріфеншталь буквально вихоплює себе з обіймів смерті: гелікоптер падає, вона встигає катапультуватися. Кінематографічна сцена. Але ж і життя в неї було — як у кіно.
Фінальний кадр без титрів
У серпні 2002-го Лені Ріфеншталь відсвяткувала свій сотий день народження з шиком — із келихами, кінозірками і спалахами камер. 8 вересня 2003 року, за два тижні після свого 101-го дня народження, Лені Ріфеншталь померла у власному будинку в містечку Пекинг, що на Штарнберзькому озері.Тихо, спокійно, красиво. Майже як у кіно.
«Я все життя належала мистецтву… шукала цікавий поворот, аби створити незабутній образ», — говорила Лені. І справді: образ вона створила. Не лише в кадрі, а й у собі — сильну, легендарну, суперечливу.
У 2007 році в Україні вперше офіційно показали її роботи — щоправда, не культові «Олімпія» чи «Тріумф волі», а «тихіші» стрічки: «Кораловий рай» та «Мрії про Африку». Та і без прокату її гучні фільми давно циркулювали по колах. Вони вражають — і технікою, і масштабом, і внутрішньою суперечністю. Як крихітна жінка створила таку велич? І як ця жінка з таким талантом могла добровільно працювати на ідеологію смерті — без сумнівів і каяття?!
Життя іноді пише сценарії жорстокіші за правду. У 2015-му правдошукачка Ніна Гладіц, яка десятиліттями намагалася розвінчати міф Ріфеншталь, написала книгу «Кар’єра одної злочинниці». Відмовились 30 видавництв. Лише у 2020-му твір побачив світ. А за рік — Ніна померла. Серцевий напад. Їй було всього 50.
Історія Лені Ріфеншталь — як добре зрежисована стрічка: візуально бездоганна, морально тривожна, і з фіналом, що залишає по собі не відповідь, а запитання.
