Література знає чимало імен та образів, які стали втіленням певних людських якостей та характерів. Символом нестримного фантазерства та перебільшення стала реально людина і протагоніст роману Рудольфа Еріха Распе — Карл-Фрідріх-Гієронім барон фон Мюнхгаузен.
Після виходу книги про барона Мюнхгаузена його ім’я стало загальновживаним — так називають тих, хто полюбляє прикрасити дійсність химерними вигадками й неймовірними історіями. Та чи знаємо ми, що за цією постаттю стоїть реальна людина?
І справді, Готфрід Август Бюрґер і Рудольф Еріх Распе — німецькі письменники XVIII століття — створили цикл фантастичних оповідей на основі анонімних текстів, у яких фігурує справжній барон Мюнхгаузен. Історичний прототип — фрайгер*(титул нижчого німецького дворянства, аналог барона) Геронім Карл Фрідріх фон Мюнхгаузен — жив у Німеччині, служив у російській армії, повернувся додому і, кажуть, полюбляв у колі друзів пригадувати різні епізоди зі свого військового минулого.
Чи були ці історії справді сповнені фантастичних «подорожей по суші й морю, військових походів і веселих пригод за пляшкою вина», як про це говорить повна назва збірки Распе — сказати важко. Але без сумніву: навіть правдиві спогади барона звучали не менш захопливо, ніж літературні нісенітниці, що згодом зробили його ім’я безсмертним.
Барон Мюнхгаузен: дитинство без батька, молодість у диму війни
Народжений 11 травня 1720 року в затишному містечку Боденвердер на землях Нижньої Саксонії, Карл-Фрідріх-Ієронім фон Мюнхгаузен походив зі старовинного німецького шляхетного роду. Він був п’ятою дитиною в родині полковника Отто фон Мюнхгаузена, який, на жаль, помер, коли сину ледве виповнилось чотири. Відтоді вихованням хлопчика опікувалася мати.
У 15 років юного Ієроніма прийняли пажем до двору герцога Брауншвейг-Вольфенбюттельського — Фердинанда-Альбрехта II. Через два роки на нього чекала інша сторінка долі — російська. Його відрядили на службу до молодого герцога Антона-Ульріха Брауншвейзького, який невдовзі став чоловіком принцеси Анни Леопольдівни.
Літо 1737 року стало для Мюнхгаузена випробуванням у вогні — саме тоді він брав участь в облозі й штурмі Очакова (нині — місто на Миколаївщині), під проводом фельдмаршала Мініха. Ці події, якими дихала смерть і слава, згодом перетворяться в уяві письменників на гротескні вигадки про польоти на гарматному ядрі та їзда верхи на половині коня. Але в кожній казці, як відомо, є зерно правди.
Звання — як візитівка, або Офіцер без пенсії
Досягнувши чину ротмістра, Єронім фон Мюнхгаузен нарешті вирішив повернутися додому — щоправда, офіційно лише «у відпустку через надзвичайні особисті обставини». Мета була банальна, але життєво важлива: розділити родинну спадщину з братами. Відпустку він подовжував двічі, а згодом і зовсім подав прохання про відставку з підвищенням до підполковника. Та щоб його розглянули, потрібно було з’явитися за місцем служби. Барон цього не зробив. У 1754 році його формально виключили зі списків за самовільне залишення частини, позбавивши права на пенсію.
Навіть підтримка впливового родича — двоюрідного брата Ґерлаха-Адольфа, канцлера Ганноверського князівства, не змінила вироку. Відтоді барон і підписувався скромно, але з гідністю: «ротмістр російської служби». Це звання, хоч і без грошової винагороди, стало своєрідною перепусткою в часи Семирічної війни. Коли французькі війська окупували Боденвердер, союзницьких офіцерів не турбували ні постої, ні реквізиції. Мюнхгаузен зміг зберегти спокій свого дому — бодай раз у житті чин зіграв йому на руку.
Барон Мюнхгаузен: павільйон мрійника, або як барон з містком воював
На схилі життя барон Єронім Мюнхгаузен оселився у рідному Боденвердері, де мріяв про спокій, сад і зручний перехід через річкову розтоку Везеру — просто від порога до своєї ділянки на іншому березі. Але бюрократія виявилась сильнішим ворогом, ніж турки чи французи. Бургомістр Шмідт заборонив будівництво — через безпеку міських брам. Барон, не звиклий до поразок, звів місток самовільно. Реакція не забарилася: розгнівані містяни зруйнували не лише міст, а й новий паркан біля садиби.
Через три десятиліття — лише тоді — йому таки вдалося реалізувати задум. Але не без нових прикрощів: за даними архіву, з барона не раз стягували штрафи за «випас» свиней на міських лугах, а за борги навіть конфіскували худобу.
Та попри всі невдачі, він не втрачав духу. Його справжньою відрадою став мисливський павільйон, обвішаний трофеями — рогами, шкурами, головами звірів. Саме тут Мюнхгаузен вигравав на повну: вечорами, в колі сусідів і гостей, він розповідав історії — десь правду, десь перебільшення, десь явну вигадку. Так і народилася легенда про «павільйон брехні» — храм фантазії, де реальність і вигадка жили в гармонії.
Майстер вигадки в дії: шлях від переказу до книги
Позбавлений офіційних звань, але не харизми, барон Єронім Мюнхгаузен мав ще один «фронт» — шинок у готелі «Король Пруссії» в університетському Геттінгені. Саме тут, за кухлем гарячого пуншу, він ставав блискучим оповідачем. Після вечері, з пінковою люлькою в зубах і вогником в очах, барон занурював гостей у світ дивовиж: про гарматне ядро, що несло його крізь небеса, або про розмови з мертвими. Чим довше він говорив, тим більше сам починав вірити у власні химерні пригоди. І слухачі — теж.
Перекази про його байки ширилися швидше, ніж поштові карети. Уперше три з них були записані 1761 року в сатиричній книзі графа Лінара «Дивак». Згодом їх стало більше: у 1781 році берлінський альманах «Путівник для веселих людей» опублікував 16 історій, де барон фігурував уже як знайомий герой із Ганновера. Але справжній літературний прорив стався завдяки Рудольфу Еріху Распе та Ґотфріду Авґусту Бюрґеру. Саме їхня художня переробка вигадок Мюнхгаузена перетворила усні вечірні балачки на світову класику гумору.
Мандрівка з паперу на екран
У 1785 році світ побачив перше видання пригод барона Мюнхгаузена, яке підготував Рудольф Еріх Распе. Його текст був осучасненим викладом англійських версій відомих байок про барона. Уже за рік, у 1786-му, поет Ґотфрід Август Бюрґер переклав пригоди німецькою мовою, додавши власний стиль і художню виразність. Так народилася одна з найвідоміших книг XVIII століття — творення колективне, динамічне, як саме життя її головного героя. Оповідання з часом ставали ще більш фантастичними — кожен новий автор вносив до сюжетів щось своє.
В українському контексті історії барона стали доступними завдяки перекладу Григора Тютюнника — за адаптацією письменника Корнія Чуковського, який, до речі, мав українське коріння. Та якщо колись читачі могли лише уявляти баронові витівки, то нині ці оповідки ожили на екранах: Мюнхгаузен став героєм мультфільмів, художніх фільмів і навіть номінантом на «Оскар». Так, стрічка Террі Гілліама «Пригоди барона Мюнхгаузена» (1988) отримала чотири номінації на престижну кінопремію 1990 року.
Справжнє життя вигаданого героя
Чутки ширилися Європою, як вогонь по сухій траві: мовляв, справжній барон Мюнхгаузен був у люті від книжки, що з нього зробила героя анекдотів. Подейкували навіть про намір подати до суду — начебто гідність шляхетної особи було спаплюжено. До містечка Боденвердер почали з’їжджатися цікаві на вигляд роззяви, охочі побачити того самого «короля брехунів». Барон, відчувши себе заручником власного імені, змушений був виставляти слуг для охорони від небажаних гостей.
Та справжня драма чекала його не в історіях, а в житті. Після смерті першої дружини 75-річний Мюнхгаузен взяв шлюб із 17-річною красунею, яка виявилася марнотратною та непередбачуваною. Вона народила доньку, яку барон не визнав — підозрював у батьківстві писаря. Розлучення обернулося фінансовим крахом: борговий тягар ліг навіть на його нащадків.
22 лютого 1797 року барон помер від апоплексичного удару. Та навіть наприкінці життя він не зрадив собі: коли доглядальниця поцікавилася, чому на його нозі бракує пальців, він відмахнувся від нудного пояснення про обмороження — і з притаманною йому вигадкою сказав, що пальці йому відгриз ведмідь під час полювання.
