Гетьман Іван Мазепа – будівничий незалежності України і ворог імперії. Історична постать Мазепи упродовж кількох століть залишається однією з найрезонансніших в українській історії. Значною мірою треба “подякувати” потужній російській пропаганді, яка усі ці роки намагається очорнити гетьмана, який намагався об’єднати Україну та вивести її з-під впливу Російської імперії. Історіографія держави-агресора називає гетьмана зрадником.
Кампанію з демонізації Івана Мазепи почав ще московський цар Петро І, який видавав укази і маніфести у великій кількості з метою дискредитації гетьмана та його прибічників. Три століття Мазепу паплюжили в імперських і комуністичних засобах пропаганди: ЗМІ, підручники, література, фільми. У свідомості багатьох досі російські імперські міфи панують як незаперечна істина.
Але справжні історичні свідчення говорять про прагнення Івана Мазепи об’єднати Україну обох боків Дніпра, розбудувати економіку Гетьманщини й зміцнити її обороноздатність. За 22 роки свого гетьманування Іван Мазепа успішно сприяв розвиткові освіти і мистецтва. Дав шанс на збереження Гетьманщини з її вольностями і привілеями, надихнув і став прикладом для наслідування наступними поколіннями борців за незалежність України.
Саме тому першим зневажливим та презирливим прізвиськом для українського патріота стало “мазепинець”. Ще задовго до появи петлюрівців і бандерівців росіяни називали мазепинцями всіх, хто виступав на захист української мови, культури чи бодай автономії української держави.
Справжні факти та міфи про Івана Мазепу
Міф 1. “Гетьман Іван Мазепа зрадив московського царя Петра І”
В “Указе всему Войску Запорожскому” Петро І звинуватив гетьмана Івана Мазепу в тому, що він “изменил нам, великому государю, без всякой данной ему к тому причины и переехав к королю Шведскому”. Російська історіографія в усі часи тлумачить збройний виступ українських козаків на чолі з гетьманом Іваном Мазепою проти московського панування як одноосібний акт гетьмана – “зраду” задля власної користі.
Єдиним московським документом, у якому визнається, що Мазепа керувався не власними, а загальноукраїнськими інтересами, є лист Олександра Меншикова до Петра І. В ньому повідомив царю про перехід гетьмана на шведську сторону. Вказав про його справжні наміри й мотивації вчинку: “Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины”.
Іноземні дипломати визнали українсько-шведський союз справедливим і законним. Представник французького уряду в Царгороді Феріоль писав: “Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію. Ніхто не може обвинувачувати їх за те, що бачачи, як нищать їхні вольності, вони підняли повстання”.
Міф 2. “Іван Мазепа прагнув віддати Україну на поталу Польщі”
В “Указі до всіх жителів Малої Росії” від 28 жовтня 1708 року Петро І звинуватив Івана Мазепу в тому, що гетьман підписав договір із польським королем Станіславом Лещинським – прибічником шведського короля Карла ХІІ про передачу України Польщі. Цей наклеп постійно повторювався і в наступних за часом указах та маніфестах московського царя.
Польські та українські історики різних часів на підставі солідної джерельної бази довели неодноразово довели, що Мазепа не укладав договір із Лещинським.
Важливим джерелом для з’ясування цього питання є праці Вольтера: “Історія Карла ХІІ, короля Швеції” та “Історія Російської імперії за Петра Великого”. У них немає згадок про будь-які договори між Іваном Мазепою і Станіславом Лещинським. Вольтер деякий час перебував при дворі Лещинського й мав необмежені можливості для спілкуваня. Постійно, отримавши нову інформацію, вносив корективи до своїх прижиттєвих перевиданих праць. Але жодного разу не згадав про українсько-польський договір.
Лещинський завжди викликав у Мазепи негативну реакцію. Мазепа мав намір за допомогою шведів створити незалежне князівство. Про жодне підпорядкування полякам не йшлося”
Міф 3. “Українсько-шведського договору не існувало”
Союз України зі Швецією спирався на давню традицію з часів давньої Київської держави – Русі. Особливо плідною була українсько-шведська співпраця між гетьманом Богданом Хмельницьким, з одного боку, та королевою Христиною й королем Карлом Х Густавом, із другого. Воєнно-політичний союз між Швецією та Україною був укладений 6 жовтня 1657 року в Корсуні по смерті Богдана Хмельницького гетьманом Іваном Виговським та королем Карлом Х Густавом.
Гетьман Іван Мазепа і король Карл ХІІ продовжили справу попередників, уклавши 29-30 жовтня 1708 року у Гірках воєнно-політичний договір. Оригінал його не зберігся. Після Полтавської битви шведи знищили папери польової канцелярії, щоб важливі документи не потрапили в московські руки. Але зміст союзної угоди можна реконструювати як за українськими, так і шведськими джерелами.
27-28 березня 1709 року у Великих Будищах була укладена друга українсько-шведська угода між гетьманом Мазепою й кошовим отаманом Запорізької Січі Гордієнком, з одного боку, і королем Карлом ХІІ, з іншого. Цей договір повторював пункти, підписані 1708 року, але й були додані нові, зокрема шведський король зобов’язався не укладати мирової угоди з московським царем, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя. Документ мав двосторонній міжнародний характер, відповідав типу союзного договору 2 суверенних держав.
Міф 4. “Івана Мазепу не підтримала більшість українського населення і козацтва, зберігши вірність московському цареві”
У маніфестах Петра І, а пізніше в російських і радянських монографіях насаджувалася теза про те, що український народ і більшість козацького війська не підтримали гетьмана Івана Мазепу. Насправді за наказом Петра І був запущений механізм так званих “клятвенных обещаний” – вірнопідданих чолобитних до царя, які змушували підписувати представників міського самоврядування, церковних ієрархів, рядових священників.
Ці “вірнопіддані” звернення були написані у містах і містечках на підконтрольній московитам території. Настрахані знищенням Батурина, кривавими розправами в Глухові і Лебедині, жителі Прилук, Лубен, Лохвиці, Миргорода, Варви, Срібного, Ічні, Новгород-Сіверського запопадливо клялися у вірності цареві.
Московська пропаганда і тоді, і зараз трактує це як масове волевиявлення українців, свідчення його вірності Петрові I, “віковічної дружби з російським народом”. Аналіз текстів цих документів свідчить, що вони однакового змісту, за винятком назви населеного пункту та прізвищ підписантів.
Міф 5. “Анафема Мазепі – покарання гетьмана-відступника”
Накладення анафеми на Івана Мазепу Російська православна церква досі активно використовує з метою очорнити гетьмана за допомогою одного з психологічно найсильніших аргументів – релігійного. Розраховуючи, що в очах українців-християн прокляття Церквою слугуватиме незаперечним доказом того, що гетьман – зрадник найвищої проби, а його діяння – противні Богові. Ініціатора анафеми, Петра І не обходила кричуща невідповідність дійства церковним канонам, адже за всього бажання не віднайти у багатющій спадщині Івана Мазепи справ, за які він міг бути підданий анафемі.
31 жовтня 1708 року в листі до митрополита Рязанського Стефана Яворського цар наказав “публично в саборной церкви проклятию предать” Мазепу.
Анафема відбулася на початку листопада 1708 року одночасно в Глухівському соборі Святої Трійці в присутності Петра І та в Успенському соборі московського кремля в присутності царевича Олексія Петровича. Її проголосили Іванові Мазепі не за злочини, скоєні проти церкви, а за політичний крок ‒ спробу вийти з-під протекторату Московського царства.
Вже наступного дня після проголошення анафеми Стефан Яворський написав проповідь, у якій прорікав, що на Московію впаде Божий гнів за гріхи її правителя. Сама процедура анафемування була неканонічною: анафему проголосили без соборного рішення православної церкви. До того ж, інші патріархати ніколи її не визнавали.
В офіційній заяві Вселенського патріархату, проголошеній на Всесвітній раді церков у Женеві у 2018 році, назвали анафему засобом політично-ідеологічних репресій.
