Нюрнберзький процес розпочався у 1945 році, одразу після завершення Другої світової війни, в зруйнованому війною місті Нюрнберг. Саме тут Міжнародний військовий трибунал уперше в історії судив не державу, а конкретних людей — архітекторів нацистського режиму.
Через 80 років ці події знову повертаються в центр уваги завдяки фільму «Нюрнберг», де Рассел Кроу зіграв Германа Герінга — одну з ключових фігур Третього рейху. Стрічка ставить запитання, актуальні й сьогодні: як виникає фашизм, чи має зло обличчя і де проходить межа між хворобою та свідомим вибором.
Суд як історична драма
Судові процеси завжди були ідеальним матеріалом для кіно: конфлікти, свідчення, боротьба аргументів і фінальний вирок. Але Нюрнберзький процес не мав аналогів.
Союзники — США, Велика Британія, Франція та СРСР — сперечалися, чи варто взагалі судити нацистських лідерів. Частина політиків пропонувала просте рішення: негайна страта без суду. Однак зрештою перемогла ідея публічного й документально зафіксованого правосуддя.
Це було ризиковано. Для багатьох німців процес виглядав як помста переможців. Суддям і прокурорам довелося не лише довести провину, а й показати: навіть після війни право не зникає.
Кіно і пам’ять
Нюрнберг не раз ставав темою фільмів. Класикою вважають стрічку Стенлі Крамера «Нюрнберзький процес» (1961). У 2000-х з’явився телевізійний проєкт із Алеком Болдвіном.
Нову версію історії запропонував режисер Джеймс Вандербільт — автор «Зодіаку». За його словами, для молодших поколінь нацистські злочини дедалі більше перетворюються на абстракцію. Саме тому він вирішив зосередитися не лише на суді, а й на людській психології зла.
Герман Герінг: харизма і цинізм
Герінг був другою людиною після Гітлера. Герой Першої світової війни, творець Люфтваффе, колекціонер мистецтва й майстер самопрезентації.
До моменту арешту у травні 1945 року він важив понад 130 кг, носив екстравагантні мундири й вільно спілкувався англійською. Американські солдати, які його затримали біля Зальцбурга, сприймали арешт майже як виставу — жартували й просили автографи.
Герінга відправили до Бад-Мондорфа в Люксембурзі — готелю, перетвореного на тюрму для нацистської верхівки.
Психіатр, який шукав божевілля
Там із Герінгом почав працювати Дуглас Келлі, молодий американський психіатр. Його завданням було оцінити психічний стан підсудних і з’ясувати: чи існує спільний «нацистський синдром».
Келлі швидко виявив, що Герінг має сильну залежність від знеболювальних — десятки пігулок щодня. Після лікування, той схуд і став ще більш зібраним і небезпечним у дискусіях.
Між лікарем і злочинцем виник складний зв’язок. Вони не були друзями, але впізнавали одне в одному риси схожого типу особистості: амбіції, інтелект, прагнення контролю.
Келлі дійшов тривожного висновку: нацисти не були божевільними. Вони були раціональними, кар’єристами й циніками, які скористалися історичним моментом.
Людяність без виправдання
У фільмі та в реальних спогадах є моменти, які збивають з пантелику. Герінг просить Келлі допомагати з листами до дружини й доньки. В одному з епізодів — не включеному до стрічки — він навіть пропонує психіатру вдочерити свою доньку Едду після його страти.
Ці сцени не виправдовують злочинів, але змушують поставити незручне питання: як поєднати здатність до ніжності з масовим злом.
Суд і правда таборів смерті
Під час процесу Герінг поводився впевнено, інколи навіть зухвало. Він майстерно відповідав на запитання, намагався перекладати провину на систему й підлеглих.
Усе змінилося, коли в залі суду показали документальні кадри зі звільнених концтаборів. Виснажені тіла, братські могили, живі скелети — зло перестало бути абстрактним.
Навіть Герінг, який раніше не втрачав самовладання, відвертав погляд. Це був момент, коли Голокост увійшов у суд не як теза, а як незаперечний доказ.
Загадка смерті
Герінга засудили до повішення. Але в ніч перед стратою він отруївся ціанідом.
Походження капсули досі викликає суперечки. За однією з версій, отруту йому передала молода німкеня, яка видала її за ліки. У передсмертній записці Герінг наполягав, що діяв самостійно, і зазначав: він погодився б на розстріл, але не на «ганебне» повішення.
Тінь, що залишилась
Останні слова у фільмі належать не нацисту, а перекладачеві — єврею, який втратив родичів в Аушвіці. Його фраза звучить як вирок людству:
«Це сталося, бо люди дозволили цьому статися».
Дуглас Келлі після війни так і не знайшов спокою. Він писав про небезпеку нового фашизму, але кар’єра зруйнувалася, з’явився алкоголізм. У 1958 році він покінчив життя самогубством, прийнявши ціанід — ту саму отруту, що й Герінг.
Нюрнберзький процес довів: зло не завжди виглядає як божевілля. Часто воно має інтелект, харизму й переконання у власній правоті. І саме це робить його особливо небезпечним.
