Гнат Хоткевич — постать виняткова в українській культурі початку ХХ століття. Часто він підписував свої твори псевдонімом «Гнат Галайда», ніби підкреслюючи вільнолюбний і бунтівний характер своєї творчості.
Його життя неможливо вкласти в рамки однієї професії чи ролі. За фахом інженер, він одночасно був письменником і драматургом, істориком і перекладачем, педагогом і композитором. Хоткевич стояв біля початків українського театру нового типу, засновував аматорські трупи й на сцені шукав правди життя, а не лише зовнішнього блиску.
Від відмінника до інженера-новатора
Гнат Мартинович Хоткевич народився 12 січня 1877 року (за іншими даними — 1878 року) у Харкові, в родині, де поєдналися дві культури. Його мати, Ольга Кривоногова, була українкою зі Сумщини, а батько, Мартин Хоткевич, — міщанином польського походження. Це поєднання стало для майбутнього письменника символічним: із дитинства він вбирав у себе і традиції, і прагнення до ширшого культурного світу.
Ще в ранні роки проявилася його виняткова здібність до навчання. У 1894 році він із відзнакою закінчив Харківське реальне училище. Наступним кроком стала освіта в Харківському технологічному інституті (нині — Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»), який він закінчив у 1900 році, здобувши фах інженера-механіка.
Кар’єра відкривалася успішно. Уже 1901 року Гнат Хоткевич працював на Харківсько-Миколаївській залізниці. Його здібності до технічної творчості проявилися досить рано: відомо, що саме тоді він створив проєкт дизельного потяга, випереджаючи час і засвідчуючи інженерний хист.
Проте життя внесло свої корективи. У революційних подіях 1905 року він виявив себе не лише як фахівець, а і як громадянин. Хоткевич очолив Центральний страйковий комітет Харківсько-Миколаївської залізниці. У цей період залізничники піднялися на масові страйки, і молодий інженер узяв на себе непросту роль — посередника та організатора. Він навіть написав відозву із закликом припинити страйки, не погодивши цього з іншими членами керівництва, чим накликав на себе серйозні підозри.
Ті події стали переломними. Кар’єра інженера, що обіцяла бути блискучою, почала відходити на другий план. У ньому дедалі дужче перемагала інша пристрасть — література, театр, музика.
Про той вибір красномовно написав його сучасник, літератор Олександр Семененко:
«У передреволюційному Харкові Гнат Хоткевич був виразна постать. Він добре скінчив Харківський Технологічний Інститут і мав усі підстави для успішної кар’єри інженера. Проте він був одержимий літературою і мистецтвом. Про нього зостанеться слід не як творця машин, хоч він зразу себе показав як талановитий інженер. Своє ім’я він міцно зв’язав з красним письменством і з бандурою».
І справді, саме ця внутрішня пристрасть до мистецтва визначила подальший шлях Хоткевича: замість креслень і механізмів — сцена, літературні твори, народна музика і бандура, з якою він згодом став символом української культури.
Відданий збереженню кобзарських традицій та засновник робітничого театру
Ще в студентські роки Гнат Хоткевич виявив особливий інтерес до українського фольклору. Він не лише збирав народні пісні й думи, а й глибоко вивчав будову кобзи та бандури, самотужки опанувавши гру на цих інструментах.
У 1902 році Харків приймав ХІІ Археологічний з’їзд — важливу подію в культурному житті. Саме там молодий Гнат Хоткевич виступив із доповіддю про кобзарів, наголошуючи на необхідності збереження їхньої унікальної спадщини. Він одним із перших запропонував записувати виконання кобзарів на фонограф, щоб зберегти автентичне звучання народної музики. Тоді ж відбулося одне з перших ансамблевих виконань на бандурах, що стало символічним кроком до відродження українського кобзарства.
Не обмежуючись музикою, у 1903 році Гнат Хоткевич заснував у Харкові перший в Україні робітничий театр. Його трупа, складена з робітників залізниці, протягом трьох років поставила понад півсотні вистав українською мовою. Цей театр став не лише культурною, а й суспільною подією, адже вперше робітники отримали можливість виступати на сцені рідною мовою, звертаючись до глядачів із живим і правдивим словом.
Вимушений емігрант: галицький період і Гуцульський театр
Переслідування царською владою не оминули Хоткевича. У 1905–1906 роках, після активної участі в революційних подіях і керівництва страйковим комітетом, він опинився під наглядом поліції. Щоб уникнути арешту, у 1906 році був змушений залишити Слобожанщину й перебратися на західноукраїнські землі, до Австро-Угорської Галичини.
Спершу Гнат Хоткевич оселився у Львові, де активно включився в культурне життя. Саме тут 1909 року побачив світ перший у світі підручник гри на бандурі, укладений Гнатом Хоткевичем. Книга стала методичною основою для багатьох поколінь бандуристів.
Згодом митець перебрався в Карпати, зокрема в селище Криворівня — знаний осередок інтелігенції. Тут він захопився гуцульським фольклором, мандрував селами, записував пісні й обряди. У Красноїллі Хоткевич організував аматорський Гуцульський театр, який з успіхом ставив вистави за його п’єсами. Театр вражав автентичністю: у ньому грали самі селяни, які переносили на сцену власний побут і традиції.
Повернутися на батьківщину Хоткевич зміг лише після падіння Російської імперії у 1917 році.
Літературна спадщина, редакторська праця та кінодосвід
Гнат Хоткевич увійшов в історію насамперед як письменник. Його дебют відбувся у львівському журналі «Зоря», де було надруковано оповідання «Грузинка». Перші літературні спроби зустріли неоднозначні відгуки критики, проте це не зупинило молодого автора. Він невтомно працював над стилем, шукав нових форм і радився з корифеями української літератури — Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським.
Найбільш відомим твором Гната Хоткевича стала повість «Камінна душа» — драматична історія з життя гуцулів, де зображено силу й трагізм народного характеру. Письменницький доробок Гната Хоткевича надзвичайно різноманітний: збірки новел «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки», історичні романи «Берестечко» та «Довбуш», повість «Авірон», поетична збірка «Трембітині тони». Його творчість поєднувала етнографічну точність із художньою глибиною.
Окрім письма, Гнат Хоткевич займався й видавничою справою. У січні 1913 року він редагував журнал «Вісник культури і життя», на сторінках якого прагнув об’єднати інтелектуальні та мистецькі сили українського суспільства.
Він також виступив як перекладач: перекладав Шекспіра («Ромео і Джульєтта»), твори Мольєра, Віктора Гюґо, польського письменника Казімежа Тетмайєра («Легенда Татр»). Ці переклади відкривали українському читачеві нові горизонти європейської культури.
Останньою несподіваною сторінкою в його житті стало кіно. У 1937 році Гнат Хоткевич знявся у фільмі «Назар Стодоля», поставши на екрані в образі кобзаря Кирика. Його поява у стрічці стала символічною — адже саме бандура і кобзарська традиція були для нього життєвим покликанням.
Маестро бандури та невтомний популяризатор української музики
Гнат Хоткевич був музикантом рідкісного масштабу. Він володів грою на скрипці, фортепіано та передусім на бандурі, якій присвятив значну частину свого життя. Саме завдяки його подвижницькій праці бандура на початку ХХ століття здобула новий імпульс розвитку й перестала бути лише інструментом народних співців, увійшовши в академічну традицію.
Хоткевич створював обробки українських народних пісень, виступав із концертами, писав музику для хору, оркестру та капели бандуристів. Його доробок вражає масштабом — близько 600 творів, серед яких «Зоре моя вечірняя», «Ой діброво — темний гаю!», «Ой не п’ється пива, меду», «Сонце гріє, вітер віє», «Осінь», «Містерія», «Поема про Байду», «Про смерть козака-бандуриста». У цих композиціях поєдналися глибинний фольклор і сучасні для його часу музичні пошуки.
Гнат Хоткевич також був педагогом: у 1926–1932 роках викладав у Харківському музично-драматичному інституті, формуючи нове покоління українських митців. Паралельно очолював Полтавську капелу бандуристів (1928–1932), з якою здійснив масштабні гастролі. Колектив виступав не лише по всій Україні, але й за океаном — у Північній Америці, де вперше так широко представив українську бандуру світові.
Хоткевич був не просто музикантом, а творцем школи та традиції, завдяки якій бандура стала символом національної культури та духовної сили українців.
Останні роки та трагічна доля
Життя Гната Хоткевича було сповнене не лише творчих злетів, а й тяжких переслідувань. Ще під час Першої світової війни влада уважно стежила за ним через його активну громадську діяльність та національну позицію. У радянські часи становище стало ще небезпечнішим.
У 1932 році митець зазнав подвійного удару: з одного боку, радянська цензура оголосила його твори «шкідливими» і вилучила з бібліотек; з іншого — сам Гнат Хоткевич потрапив під потяг і дивом вижив, отримавши серйозні травми. Та навіть після цього він не відмовився від творчості й продовжував працювати.
Проте хвиля сталінських репресій накрила і його. У 1934 році його вперше заарештували, але згодом звільнили. Остаточний удар завдали влітку 1938 року: НКВС звинуватив Гната Хоткевича у «шпигунстві на користь Німеччини» та «участі в контрреволюційній організації» — стандартні звинувачення того часу, що не потребували жодних доказів.
29 вересня 1938 року «суд» виніс смертний вирок. А вже 8 жовтня 1938 року Гната Хоткевича розстріляли в Харкові. Йому було 60 років.
Лише у 1956 році, в часи хрущовської «відлиги», ім’я Гната Хоткевича було офіційно реабілітоване, а спадщина — поступово повернена до української культури.
Пам’ять про Хоткевича у Львові
Ім’я Гната Хоткевича живе не лише в його творах, а й у міському просторі. У 1991 році у Львові з’явилася вулиця, названа на честь митця. Вона пролягає у Сихівському районі й сполучає два важливі проспекти — Червоної Калини та Святого Івана Павла II. Так символічно ім’я Хоткевича вписалося в сучасну топографію міста, яке завжди було одним з осередків української культури.
Окрім того, у Львові діє Палац культури імені Гната Хоткевича. Будівля, що має статус пам’ятки архітектури місцевого значення, перетворилася на живий культурно-освітній центр. Тут і сьогодні відбуваються мистецькі заходи, театральні постановки, концерти, виставки та лекції, які продовжують справу, до якої все життя прагнув Гнат Хоткевич — виховувати й надихати українське суспільство через культуру.
