Куражу воювати немає, є обов'язок - захищати державу, - снайпер Олена Білозерська
Вона – улюблениця російських пропагандистів: історіями про неї з екранів російських телевізорів лякають дітей, а саму її час від часу "хоронять".
Автор: Софія Середа, "УП".
"Кілька разів, коли знаходили тіла жінок-військових, оголошували, що це я. Коли з окупованої "Азовсталі" виходили цивільні, вийшла сімейна пара, і на ту жінку теж сказали, що то я. Хоча, як на мене, вона абсолютно зі мною не схожа. Я боялася за неї, що її будуть катувати", – розповідає Олена Білозерська.
В Україні багато хто знає її як блогерку та громадську діячку: брала участь у мітингах проти свавілля влади часів Януковича, була активною учасницею Революції гідності.
Але останні 10 років Білозерська – піхотний снайпер.
Свій шлях на війні вона почала в 2014-му як доброволець: воювала разом із ДУК "Правий сектор", а потім з "Українською добровольчою армією" (УДА). В 2018 Білозерська підписала контракт зі ЗСУ та стала морпіхом у складі 503-ої ОБМП.
Незадовго до повномасштабної війни Білозерська звільнилася з лав ЗСУ за станом здоров'я, її прооперували. Втім, 24 лютого 2022 року вона без вагань знову взяла до рук зброю.
"До ТЦК тоді побігли навіть цивільні, які не знали, де в автомата Калашникова ствол, а де приклад. А тут людина – з бойовим досвідом, з офіцерським званням… Як у дзеркало дивитися після такого, якби я не пішла? Це навіть не розглядалося", – пояснює Білозерська.
Зараз вона офіцер Збройних сил України та боєць підрозділу активних дій ГУР Міноборони України.
Як це – бути жінкою на війні? Чим робота марксмена відрізняється від роботи снайпера на полі бою? Про це "Українська правда" поговорила з Оленою Білозерською.
Нижче – скорочена версія інтерв'ю. Повну версію розмови дивіться на YouTube УП.
– Ви на війні фактично 10 років. Втомилися воювати?
– Так, втома є, проблеми зі здоров'ям є. Куражу такого, як був у 2014-му, мовляв, "я – солдат, я – воїн, я – на війні, круть!" – такого вже, звичайно, зараз немає. Вже хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Але поки можемо, будемо тягнути службу. Що поробиш.
– Ви якось сказали, що в 2014 було достатньо лише мотивації, щоб класно воювати. А що потрібно зараз, щоб ефективно протидіяти ворогу?
– Зараз, якщо ти хочеш залишитися цілим і бути ефективним на війні, потрібно постійно вчитися: покращувати свою фізичну форму, освоювати нові військові спеціальності.
Наприклад, снайперами зараз лишаються переважно дуже круті професіонали, які вміють працювати на відстань у понад кілометр – півтора. А решта перекваліфіковується на операторів FPV-дронів, бо зараз це актуальніше, ніж вміти стріляти в якогось фашиста з гвинтівки на 600 метрів.
– Якщо говорити про ворога, як він змінився за ці 10 років?
– Спочатку це був переважно "непотріб" – ледь не наркомани, в яких кадрові росіяни були як інструктори чи командири.
Зараз "непотріб" і наркомани теж є – оця вся алкашня, яка вербується в армію з російської глибинки. Але казати "вся російська армія – алкашня і непотріб" було б шапкозакиданням, бо зараз там є і професіонали, і мотивовані.
– Чого навчився ворог за ці 10 років? Як вдосконалив себе?
– Були дві речі, в яких вони навіть у часи АТО нас переважали, – фортифікація і зв'язок. Все решта у нас було кращим. Але зараз у технологічному плані вони, на жаль, дуже швидко вчаться.
Це – гра в довгу. Час покаже, хто виявиться сильніший. Я вірю, що це будемо, звичайно, ми, що ми переможемо. Тому що все-таки такої мотивації, як у нас, у них немає і ніколи не буде. Тому що мотивація "вбити уявних фашистів на чужій землі" і мотивація "захищати свою землю" – це непорівнювані речі!
– Якщо говорити конкретно про вас, як змінилася ваша мотивація і ваше ставлення до війни за ці 10 років?
– Тоді був кураж, новизна відчуттів: "Я – дівчинка, звичайна людина, стала воїном, захисником! Це ж круть така!". Зараз це насамперед почуття обов'язку перед своєю державою, тому що я знаю, що ми всі впряглися і мусимо тягнути цей віз, поки маємо сили. До перемоги, якщо вдасться.
– Вас часто називають снайперкою. Втім, це не зовсім коректно. Чому?
– "Снайпер" ми казали завжди для цивільних, тому що цивільні не знають слова "марксмен", не розуміють різниці.
Це – подібна робота, але марксмен працює з меншим калібром та на менші відстані. Відповідно, кваліфікація стрільця теж менша.
Снайпери працюють або наодинці, або снайперськими парами. Самі вибирають собі позицію, заходять в сіру зону.
Я завжди була з підрозділом: сиджу, чергую, прикриваю, якщо хтось висунеться – стріляю. На самостійні полювання я не ходила, мені для цього не вистачало ні потужності озброєння, ні кваліфікації. Далі 600 метрів я ніколи не вміла стріляти. У часи АТО цього було достатньо, зараз вже ні.
– Абсолютна впертість і абсолютна терплячість – дві якості, якими ви характеризуєте себе як марксмена. Що ще потрібно людині, щоб класно виконувати обов'язки в цій ролі?
– Будь-якому бійцю потрібна мотивація. Мотивація – це все. По-друге – хоч якийсь рівень фізичної підготовки.
Треба не бути холериком чи істериком. Якщо людина влучно стріляє, але в неї холеричний темперамент, їй буде важко виконувати цю роботу, вона не впорається з нею.
А всьому решта можна вчитися.
– Ви вперше взяли до рук зброю в 2005 році. Це була мисливська рушниця. Тоді вам сказали: "З тебе стрільця не вийде". Як часто ви згадуєте ці слова зараз – коли вражаєте цілі?
– Я взяла ту мисливську зброю на праве плече, а цілилась лівим оком. Звичайно, що в мене не співпадала мушка, цілик і ціль. І ніхто ж не подивиться мені в очі і не скаже: "Ти неправильно робиш".
Ну, я постояла-постояла, нічого не вийшло. Прогнали мене тоді, забрали зброю. Я пішла, знайшла в кущах якусь палицю, цілилася нею і сама зрозуміла свою помилку. Повернулась і кажу: "Дайте мені ще раз спробувати".
В результаті я показала по влучності третій результат зі всієї групи на 30 людей: після власника цієї рушниці і після хлопця, який у армії служив снайпером.
Але була ще одна ситуація. От її я згадувала потім довго.
Якось задовго до 2014 року я була у відрядженні з двома чоловіками, які мали бойовий досвід, і сказала: "Якщо почнеться війна, піду воювати снайпером". А потім випадково почула їхню розмову, як вони перемивали мені кістки, як вони реготали з мене, що "Який з баби воїн!?", що я і не спортивна, і не організована. Коротше, що я і війна – несумісні поняття.
Зараз від мене це б відстрибнуло, я б тільки посміялася. А тоді я ще не наростила товстої шкіри: плакала, мені було дуже прикро.
І десь у 2016 році з одним із них звела мене доля на передовій: я в бронежилеті, в повному обладунку снайперському. Він стоїть і я – з гвинтівкою іду на позицію. Він... зробив вигляд, що мене не впізнав.
– За ці 10 років ви воювали і як доброволець, і як людина, яка підписала контракт зі Збройними силами України. В чому головна перевага і головний недолік цих двох ролей?
– Головна, єдина перевага статусу добровольця: ти знаєш, що ти – вільна людина. Будь-якої миті ти можеш поговорити зі своїм командиром і піти: або в інший підрозділ, або повернутися до цивільного життя. Але зарплат немає, якихось статусів немає, виплат у разі поранення чи загибелі немає.
Ще й ховатися доводилося: коли приїздила якась інспекція на передову, нас ховали або вчили казати, з якого ми армійського підрозділу, якщо випадково трапимося комусь на очі.
Особливо мене ховали, бо жінок тоді на фронті майже не було, а мене ще могли впізнати в обличчя. То мені казали: "Сиди і не висовуйся, поки вони не поїдуть". А це доволі принизливо, бо ти воюєш, ризикуєш життям, а тебе ніби й немає.
А в армії у тебе є статус, у тебе є якісь соціальні гарантії, у тебе є зараз доволі високі зарплати. Але, звичайно, вже немає свободи і, в принципі, так має бути.
Коли йде велика континентальна війна, то не демобілізовують нікого: людина воює або до закінчення війни, до перемоги, або до смерті чи до каліцтва. Я розумію, що це людям не подобається, але так має бути.
– Якось один із військових сказав вам, що він ніколи не візьме жінку до себе в підрозділ. Як часто надалі вам доводилося чути, що жінка на війні не потрібна?
– Я починала свою службу з добробату, а в добробатах сексизму було завжди традиційно набагато менше, бо якщо жінка прийшла воювати, а командир не пускає її на бойові, вона просто піде в інший підрозділ, і він втратить мотивованого бійця.
Якщо я зазнала такого (сексизму – УП), то це було переважно пов'язане з моєю недостатньою фізпідготовкою: якби я була спортивна дівчинка, то я б взагалі не мала жодних проблем.
Люблю розповідати історію, як їхали ми по полігону в мікроавтобусі: 9 людей, я – єдина жінка. Був страшенний дощ, багнюка, і ми побачили військову вантажівку, яка в цьому багні загрузла, треба було підштовхнути. 8 мужиків з мого мікроавтобуса пішли штовхати, а я не пішла, бо не було сенсу: мені навіть не знайшлося би місця біля тієї вантажівки, щоб прикластися. Я вирішила, що моя участь у тій ситуації недоцільна.
Коли вони повернулися, мій командир каже: "Ось чому, Леонідівна, я проти того, щоб бабів брали до армії: бо на папері у нас 9 бійців, а в реалі – лише 8". Але я до цього ставлюся спокійно: допоки це просто чиясь приватна думка і вона не трансформується в якісь заборони для мене, то хай собі каже, що хоче.
– Ви якось сказали: "Жоден найкращий командир не мотивує бійців так, як звичайна дівчинка". Про що це?
– Чоловіки звикли вважати, що вони – "сильна стать", а жінка – "слабка стать", що жінка не така сильна і не така смілива, як чоловік. Тому він не може забоятися, коли поруч жінка – йому буде соромно перед нею. Він не може не робити того, що в нього на очах робить жінка. Тому присутність жінок дуже сильно мотивує чоловіків, підіймає бойових дух у підрозділах. Звичайно, якщо ці жінки правильно поводяться, а не "я же дєвочка".
– Вам часто доводилося зустрічати таких?
– "Я же дєвочек"? Не дуже часто, але вони бувають. Бувають такі жінки, які прийшли в армію не для того, щоб служити на рівні з чоловіками, хай навіть на небойових посадах. А ті, які пішли на військову службу заради високої зарплатні чи заради того, щоб вийти заміж, чи за своїм чоловіком, щоб не розпалася сім'
- Останні
- Популярні
Новини по днях
9 травня 2024
